Мілена Христич - Щоденник (збірник загонів з 80-х по 2025) 2, Мілена Христич

Христя , згадуючи цей танець і це вже напів забуте свято все думала, що було у цьому щось давньогрецьке чи римське. Щось типу прадавніх гекатомб, коли діти чи якісь танцівниці ось так виходили на грецькі чи римські стадіони перед натовпом на Олімпійських іграх чи під час якихось народних свят чи гекатомб. Танцювали вільно під відкритим небом у легкому одязі і вітер овіював їхні тіла. Вони тільки усміхалися мабуть.

Згадуючи це свято, Христя бачить ці квіти і досі. Величезні. Червоні. Мабуть , троянди.  Після самого танцю нас відпустили .Вони  так і примчали у тому ж одязі у якому й виступали та з тими квітами туди на трибуни, де  чекали батьки. Христя теж прибігла до мами Стефанії. Вони якраз з панією Златою там і сиділи. Нарядні , у гарних літніх сукнях. Вони були усміхнені та щасливі за нас та за саме це свято. А Христі так подобались ці червоні квіти, що їй здавалося, що усі люди, що тоді сиділи поруч на трибунах повинні бути від них у захваті. Бо ж видно, що це тільки що вони з Алькою там танцювали серед тих нарядних щасливих дітей. І червоні квіти – ось же вони у них в руках.

Це була одна із щасливих митей дитинства, таких, що потім пам*ятаєш все життя. А червоні квіти ще довго потім були в них вдома.

А куди поділися, сама Христя й не пам*ятала.

Тепер стадіон стояв порожній. Але дорослій Христі і досі вбачалися ті свята і ті святкові концерти . Щасливі обличчя.

Одного разу Христя їхала на стадіон сама. Була вже зовсім юна дівчина. Тоді починався травень. Власне, настало Перше травня. Було ще тоді таке  свято. Зранку було тепло та вже починало припікало сонце.  Мама Стефанія зранку  , відправляючи Христю на святкування у парк сказала  одягнути зелений сарафан, мовляв вже ж було спекотно. Христя довго сумнівалася та ходила від одного вікна до іншого. Але з сього мого поверху мало що видно: небо , зелене море дерев над річкою і майданчик, на якому у той момент нікого не було.

Христя тоді ризикнула і все таки одягнула зелений сарафан. Його пошили Христі за дизайном самої мами Стефанії тому мабуть їй і хотілося, щоб Христя його наділа.

У зеленому сарафані бліда світловолоса Христя виглядала мабуть на напів живу банші, але кого це цікавило. Христя у зеленому сарафані приїхала на стадіон, потім спускалася у ньому на підборах сходами, шукаючи своїх подруг, потім побачила на одній з лав свого сусіда з дев8ятого поверху. Але через те, що стосунки в них були переважно химерні , то Христя подумала, що він мабуть вважав її за ідіотку, то вона не привіталась, а пішла собі далі з зашквар ним виразом обличчя та ще й на своїх підборах. Тоді їй було років дев*ятнадцять.

Тоді якраз і було ще все попереду.

А тепер Христя могла лише усміхатися на все це. Зелений стадіон. Червоні квіти. Гекатомби та ці сатурналії залишилися десь вже в минулому.

Але варто закрити очі і уява, наче у віртуальній доповненій реальності відтворює ті хвилини.  Мабуть , це було ще трошки щастя. І вони тоді ще цього не знали.

Як пацани Глашку розкрутили

Літо , те літо здавалося, завжди продовжується.  Четвертий двір, у якому вони будь якої миті могли спіткати або перше кохання : Суріка та Лису,  або  наразити себе на небезпеку.

Справа у тому, що на Зарічному тоді виростало дике та суворе плем*я, яке через п*ять років зметатиме усе на своєму шляху. Про це плем*я потім ходитимуть легенди. Молодіжні угруповання бігунів , які робила саморобну зброю та виходили вулиця проти вулиця або район проти району. Це скоро станеться, а поки що ці хлопці тільки росли, вони були однокласниками Христі і Альки і Глашки. З ними небезпечно було спілкуватися, бо за спокійними обличчями та примруженими очима раптом міг спалахнути гінв різкий та холодний.

Одного разу вони прийшли гратись у Четвертий двір. Там були класні гойдалки і дві каруселі.

Величезні громіздкі вони при вертінні видавали звуки подібні до саундтреків з фільмів Тарковського. Це було моторошно. Але хто тоді звертав на це увагу.

Каруселі  було дві : ведмідь з бочкою меду та зайчик з морковкою.  Власне , бочка меду та морква і були сидіннями, які зайчик з ведмедиком тримали типу на витягнутих лапах, тобто залізних балках.

Христя пам*ятала, що на ведмеді було кататися зручніше, бо бочка була не високо від землі і з нього можна було зістрибнути.

А от з зайчиком була така історія, що на цю моркву було складно вилізти і злізти також.

І от Глашка у літній сукні якраз і влізла. І попросила , щоб її покрутили.  Ну а треба додати, що самостійно кататися на такій каруселі все таки неможливо, потрібно, щоб хтось цю залізну конструкцію крутив.

Вона попросила, і декілька хлопців погодились її покатати. Але увесь парадокс цієї дитячої каруселі полягав у тому, що вона була вкрай небезпечна. Якщо її сильно розкрутити,  то тебе відцентровою силою намагалося з тієї моркви здути.

Хлопці Глашку не кепсько розкрутили на тій морковці. Спочатку вона просто усміхалалася. Але через пару хвилин Глашка почала верещати на весь двір.

А зайчику з морковкою було все одно. А ті спіймали кураж та розкручують все швидше. Глашка вже зблідла, дарма що була вона засмагла чорноволоса та чорноброва смаглявка, вже у неї починалася ясна істерика, але хлопці з холодними виразами на обличчях продовжували розкручувати зайчика. Зайчикк скрежетав як у некепських хорорах, Глашка кричала, Христя стояла та мовчала, бо мабуть , через власний страх за Глашку , у неї відібрало мову. Але Алька завжди приходила на допомогу. Вона просила хлопців зупинити цю кляту карусель. І вони її дійсно послухали.

Від стресу Глашка злізши з каруселі розплакалась по справжньому. Але тим було все одно, вони вже пішли.

Пройде багато років, але Глашка так і не забуде цю карусель. І якби вони не проходили через Четвертий двір вже дорослими дівчатами, то Глашка завжди згадувала того зайчика.

Вже дорослою Христя думала , що у контексті екзистенціального потоку та літературного процесу в цілому,  це виглядає досить двозначно.