Мілена Христич - Щоденник (збірник загонів з 80-х по 2025) 2, Мілена Христич

Вони воліли дивитися Пісню Року чи Навколо сміху, чи КВК …

А про Кубу, Фіделя Кастро та Ернесто Чегевару Христя дізнається з журналу Піонер.

Разом з тим, незважаючи на те, що над світом нависла загроза, вони продовжували жити: купувати у магазинах кефір, заходити у кав8ярні по тістечка, шукати смачних дефіцитів, носили дрібні хабарі місцевим продавчиням, щоб вони залишили ласий шматочок,  заходили в універмаги та оглядали полиці з туфлями на високих підборах, шукали зручне та практичне взуття, купували хутряні шапки та шуби, шкіряні черевики, дивилися радянське кіно, купували перші магнітофони, переписували одне в одного музику: хто Бітлз, хто Висоцього , хто Любу Успенську. У батьків Христі було всього по троху: були платівки Пола Макартні, але були й записи Али Пугачьової та Софії Ротару.

Вони ходили на концерти, коли ті приїжджали до міста та виступали на стадіонах.

Вони ще купували книги. Тато якраз викупив томи Олександра Дюма та Майн Рида. Христя взялася до Олександра Дюма , Майн Рида. Вона читала все підряд, незважаючи , що це личило би більше хлопцеві.

Мама десь дістала роздруківки Леоніда Єфремова. Бо через заборону в СРСР книг його не було. Христя прочитала Лезо бритви та Таїс Афінську.

Мабуть у цих книгах Христя вперше прочитала про йогу.

Вони так і дружили із  панією Златою та Алькою. І пані Злата жалілась мамі Стефанії, що Алька якраз читати не любить, хоч була вона дуже популярна та лідером у всіх  дитячих іграх.

6 лікарня Ходили по кризі до тата

Чи навчились вони ходити по воді та залишати на ній сліди..

Коли наступала зима – прокидалась мафія…жартую – замерзала річка Саксагань..

Звичайно, у школі завжди попереджали про небезпеку – ходити по кризі..

Тато Христі , завзятий рибалка, любив зимову риболовлю. Він брав тоді інструмент для того, щоб робити ополонку та спеціальну дерев8яну скриню , у якому і лежало всіляке рибальське начиння: гачки і таке інше, та йшов на замерзлу річку. Повертався через годин п*ять , приносив рибу, яку мала Христя потім сама чистила. Взимку переважно це були окуні з маленькими червоними плавцями. Вони теж були замерзлі, навіть ще у снігу.

Але справа була не в цьому, а в тому, що тато одного разу сильно захворів на пневмонію.

Пневмонія була дійсно складна та ще постійно виникали ускладнення. Спочатку тато навідріз відмовився їхати до лікарні і заставив маму Стефанію лікувати його вдома. Вона ставила крапельниці та робила уколи, він наче пив пігулки та дотримувався постільного режиму. Але температура стрибала кожного дня і покращення не наступало.

Тоді йому все таки прийшлося поїхати до лікарні. Його поклали у 6 міську лікарню, мама Стефанія працювала у ній медсестрою.

Вдень вона працювала і встигала його там доглядати і годувати. Але через те, що тато навідріз відмовився їсти лікарняну їжу, то мамі Стефанії приходилося ввечері знову йти до лікарні, нести вечерю.

Вона брала вечерю, Христю та вони йшли пішки по кризі через річку Саксагань.

Христя була ще мала , мама Стефанія звичайно втомлювалася на роботі, але не могла дозволити батькові померти у лікарні від голоду.

Христя пам*ятає, як вони вперше ступили на ту кригу. Мама у своїй коричневій дуб льонці, у хутряній шапці з макіяжем, та мала Христя у червоних чоботях (їй тоді такі купили червоні чоботи, наче вона була кішкою у чоботях…звичайно на фоні білосніжної криги та сірого зимового неба, поруч з мамою Стефанією здалеку мабуть було видно тільки ці чоботи)

Мама Стефанія спочатку з сумнівом подивилася на кригу та подумала , чи може не варто ходити без тата кригою, адже це могло бути небезпечно.

Але вони ризикнули вперше, а потім вже ходили впевнено , чеберяючи ногами по тій кризі, наче все життя так і ходили.

Тато хворів ще з місяць. Вони кожного дня носили йому вечерю.

У лікарні Христя була як у себе вдома, мама Стефанія втім звичайно була не дуже весела при тих відвідинах, а сама Христя з задоволенням розповідала про оцінки чи ще про щось

Хірургія та мама Стефанія

 Хірургія була справжнім покликанням мами Стефанії. Спочатку вона не була медсестрою у хірургічному відділенні , вона була малярем. Але потім вирішила стати медики нею.

Христя завжди нею гордилася. Адже вона була найкраща перев*язочна медсестра усіх часів та народів. Мабуть, сам Парацельс це підтвердив.

Вона працювала у тій же 6 лікарні. Іноді вона брала з собою на роботу і Христю малу там всі знали, та завжди, як вони приходили у відділення, то її допитували про школу, оцінки та говорили, що вона – вилита мама і має таке ж розкішне волосся.

Христя була сором*язлива, але компліменти любила. Як усі дівчатка. Свою маму вона вважала за абсолютну зірку та навіть позирала на всіх трохи зверхньо.

На початку робочого дня вони заходили до лікарняної кухні. Це було нешироке приміщення якогось технічного вайбу , там був ліфт для їжі. Тобто, вони так отримували їжу для поранених. Її присилали цим громіздким темно – гулким ліфтом. Пізніше Христя бачила, як це відбувається.

А так мама Стефанія робила собі каву, потім вони йшли довгим коридором з помаранчевою підлогою до її перев*язочної. Там були хірургічні столи, якісь жарові шафи для під смаження хірургічних інструментів, жартую, мабуть для стерилізації , столи з власне хірургічними інструментами : зажимами та різними скальпелями та стерильними серветками, все було накрите простирадлом і погано пахло запраною білизною.

Але через певний час Христя й до цього звикла. Під час перев.*язок вона сиділа у фойє. Там стояв фотель та було тихо. Поранені чоловіки та жінки, яким прооперували апендицит чи виразку шлунку , ходили завжди печальні та  дивились на Христю з якоюсь тугою.

Потім вони усміхались, ніби упізнавали у ній дівчинку, підходили та питали , хто вона. Христя завжди розповідала про маму Стефанію. Зачувши це миле ім*я , пацієнти починали усміхатися та уходили, повертаючись через хвилин п*ять з яблуками цукерками та апельсинами. До кінця робочого дня Христя опинялася у фотелі, закидана фруктами цукерками та шоколадними батончиками, трохи приголомшена картиною людського горя та реалізмом страждання. Лікарня народжувала у її душі співчуття та лагідне ставлення до поранених життям людей. Вони їй завжди здавалися добрими та  печальними.