Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

— Вибач, Сєрьога, з пацанами заговорився.— Койот потягнувся до миски із салатом.— Ну ви тут і наготовили. Ресторан прямо.

— Тобі штрафну. І посуд потім помиєш з Інвалідом.

— Плюс-плюс.

— А мене чого на посуд? — Інвалід за звичкою зразу падав на мороз.

— Ти тут поговори мені! — Сірий поставив порожню чарку на стіл.— Ще й сніг підеш чистить.

— Ладно, ладно.

— Іванич, наливай.

— Зараз, крильце доїм.— За мить старий поклав кістку на тарілку й витер руки.— Костя, ти будеш?

— Буду.

— Ого, нічого собі, Равлик бухає.— Щасливчик аж відірвався від екрана.— Давно почав?

Костя щось буркнув у відповідь.

— Молодець, Равлик, трохи можна.— Іванич розлив по чарках коньяк. Цокаючись, руки з’єдналися за столом.

— Ну, за перемогу.

— За кінець війни.

— Хай уже швидше.

— Дай Бог.

Епізод сьомий. Білі хмарки диму

Час: 23:57

Костя дістав із банки шматок консервованого персика й поклав на тарілку. Він не пам’ятав, коли востаннє був такий п’яний. Навіть у сауні, на дні народження кума, було не так погано. Як тоді було, пригадати не вдавалося, але точно не так. Точно.

Предмети втрачали чіткість, голоси звучали ніби далека луна, рухи стали млявими й важкими. Коли почався відлік секунд, Костя повільно повернув голову в бік смартфона Сірого, на якому транс­лювався новорічний виступ президента. Три, дві, одна… Всі радісно загуділи, цокаючись чарками. Хлопець простягнув руку, дзенькнуло кілька разів. Якусь мить пороздивлявшись чарку, махом випив. Тіло неприємно звело й трухнуло. Але вже не так сильно, як на початку. Тепер ішло краще.

Закусивши персиком, Костя дістав телефон. Знову нічого. Жодної відповіді на десятки його пові­домлень. Абонент поза зоною.

Поруч лунали радісні голоси, хлопці говорили з рідними по відеозв’язку, повторювали ті самі побажання.

— Головне здоров’я,— зичив Сірий вже відчутно сп’янілим голосом.— Якщо буде здоров’я… То буде все… Головне, щоб були здорові…

— Обов’язково…— це вже Доцент говорив із побратимом, якого Костя не знав.— Обов’язково побачимось… І погуляємо… В сауні, як завжди… Да, да, і дівчат… Хоча, може, краще, пару зайвих ящиків пива, ха-ха…

Лисий відійшов у куток кімнати й звідти тихо говорив по мобільному. Хоча навіть якби й голосно, все одно ніхто нічого б не зрозумів. Закінчивши розмову, кілька секунд мовчки дивився на Костю. Потім щось запитав. Хлопець похитав головою, мовляв, не зрозумів.

— Кави? — Лисий підійшов і спробував спитати чіткіше.— Кави буш?

Костя кивнув.

Вже на кухні, за чашкою чорної, як смола, рідини, спробував зібрати себе докупи. Виходило погано. Світ довкола гойдався, гіркота в роті була не приємною до нудоти. «Хоч би не блюванути»,— подумав Костя й, повільно підвівшись, вийшов у передпокій.

Койот зі Щасливчиком курили. Сів біля них на ящик, обперся спиною на стіну. Очі заплющилися самі.

— Равлик, щось тобі реально хєрово,— почувся веселий голос Койота.

— Ага,— піддакнув Щасливчик.— Хіба мама не казала, щоб багато не пив?

Костя мовчав, не реагуючи.

— Чуєш, Равлик,— Щасливчик намагався говорити серйозно, тамуючи сміх.— На ось, курни. Реально попустить. Зуб даю.

— Давай.— Костя неочікувано навіть для самого себе взяв косяк і, затягнувшись, відразу закашлявся. Легені обпекло, на очах виступили сльози.

— Це що, хлоргексидин? — запитав.

— Ні, це краще.

Койот, дружелюбно сміючись, поплескав його по спині. А Щасливчик реготав, не зупиняючись. Від злості та образи Костя зробив ще кілька затяжок. Цей раз не так глибоко, тож удалося побороти кашель. Дим виходив красивими білими хмарками, розсіюючись у повітрі. А потім стало добре. Надзвичайно добре.

Епізод восьмий. Пляшка молока

Час: 01:58

…Коли у двері постукали, Іванич уже хропів у своїй кімнаті, а Сірий із Доцентом допивали коньяк. Інваліду не лишилося, і він, вочевидь, образився.

— Це ще кого знову принесло? — Сірий укинув порожню пляшку в рюкзак.— Равлик, іди глянь.

Але помітивши, що Кості немає, перевів погляд на Інваліда.

— Іди ти.

— А чого я? — обурився той.— У мене нога болить.

— Зараз ще щось болітиме. Не зли мене.

— Та, може, на кухні хтось є.— Доцент підвівся.— Койот! Лисий!

Із передпокою почулося клацання засову і голоси. Один належав Щасливчику, а другий…

— Бля, знов приперся! — Доцент вийшов із-за столу й пішов на кухню.— Заїбав, блін.

— З Новим роком! З новим щастям! — голос Колі звучав приязно, ніби в проповідника перед збором коштів.

— Та яке щастя, коли ти, нещастя, приперлося?

— Молока приніс, як ви просили.— Він простягнув півторалітрову пляшку з-під пепсі, в якій було щось біле.— Ось.

— Оце ти даєш.— Доцент взяв ємність і, покрутивши в руках, поставив на стіл.— Де дістав?

— У баби Зої.

— А вона ще й молоко жене?

— Ні, корова жене.— Коля задумався.— Точніше, корова доїть, а баба Зоя… Ні, не так. Баба Зоя дої­ться, а корова…

— Молодець баба Зоя,— підмітив Сірий, заходячи на кухню.— В її то года. Сам доїв?

— Та ні,— Коля повністю заплутався.— Короче, це молоко корови.

— Важливе уточнення,— кивнув Доцент.

— Воно хороше. Свіже.

— Не сумніваюсь. Точно свіжіше, ніж у баби Зої.

— Вона казала, вечірнє.

— Головне, щоб коров’яче.— Сірий сів на стілець навпроти.— Бо в мене вже сумніви з’явилися.

— Не переживайте.— Коля підняв долоні в мирному жесті.— Качество вищий клас. Настояще. В магазіні такого нема.

— Ну, тоді від імені підрозділу висловлюємо подяку за наданий продукт.— Доцент поплескав Колю по плечу.— Чи ти ще щось хотів?