Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Аби позбутись хоча б одного фронту, С. Петлюра у вересні пішов на угоду з Польщею, фактично визнавши окупацію нею Галіції. Це призвело до загострення протиріч із галичанами, і в листопаді 1919-го Галицька армія перейшла на сторону Денікіна. Ця зрада, поєднана зі страшною епідемією тифу, призвела до розвалу фронту. На початку грудня рештки українських військ, які ще зберігали вірність уряду УНР, сконцентрувались у невеликому за площею районі на південному заході Волинської губернії. Обрисами він нагадував трикутник зі сторонами завдовжки 35–40 км, вершинами якого були містечка Любар, Миропіль та Остропіль Новоград-Волинського повіту. Тут Армія УНР опинилася у пастці, адже була звідусіль заблокована значно більшими за чисельністю ворожими силами: більшовиками, поляками й денікінцями. Саме в цьому «трикутнику смерті» відбувся останній акт її трагедії. За словами українського прем’єра І. Мазепи, у той час «ми як регулярна армія існувати не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба негайно переходити до інших форм боротьби».

6 грудня на урядовій нараді було вирішено ліквідувати регулярний фронт, а всі боєздатні частини вирядити в далекий партизанський рейд. Це був єдиний вихід, аби врятувати армію від неминучої загибелі в «трикутнику смерті» і зберегти її кадрове ядро до настання весни 1920 р., коли можна було б сподіватись на покращення ситуації. Того ж самого дня реорганізована армія під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка, маючи у своїх лавах 5—10 тис. вояків, виступила у славний і героїчний Перший зимовий похід ворожими тилами «білих» і «червоних», що тривав рівно п’ять місяців.

З другої декади грудня 1919 р. військово-політична ситуація в Україні починає змінюватися. Після безуспішного походу на Москву розбиті у важких боях під Орлом білогвардійські війська генерала Денікіна швидко відступають на південь. Замість них знову приходить радянська Червона армія. 11 грудня її частини займають Полтаву і Харків, 16-го — Київ, 30-го — Катеринослав, 2 січня 1920 р. — Вінницю, 24-го — Єлисаветград, 3 лютого — Миколаїв і Херсон, а 7-го — Одесу. Вибиті з України білогвардійці зуміли закріпитися лише на Кримському півострові.

Український уряд втратив контрольовані ним терени, а вцілілі українські військові частини перейшли до партизанської боротьби. Фактично наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. уряд УНР зійшов з арени політичної боротьби як самостійний гравець. Подальший успіх тепер залежав від наявності у нього сильного союзника.

Таким союзником стала Польща, з якою у квітні 1920 р. у Варшаві було укладено угоду про спільні дії проти більшовиків. 21 квітня було підписано політичну конвенцію, за якою Польща визнавала незалежність УНР, гарантувала її уряду морально-політичну та економічну допомогу у боротьбі проти «червоних», а також відмовилася від претензій на землі колишньої Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Натомість УНР зрікалася прав на окуповану поляками Східну Галичину і Західну Волинь. 24 квітня було укладено військову конвенцію, за якою армія УНР отримала великі партії зброї, а також підпорядковувалася польському командуванню. Водночас український уряд погодився підпорядкувати полякам свої залізниці та забезпечувати їх продуктами під час наступу.

Після цього 25 квітня об’єднані польсько-українські сили (60 тис. польських і 5 тис. українських вояків) розпочали наступ. За тиждень боїв вони вибили «червоних» із Житомира, Бердичева, Вінниці, Козятина і 7 травня увійшли до Києва. Але цей успішний наступ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так сподівася С. Петлюра. Крім того, поляки, всупереч своїм обіцянкам, так і не дозволили українцям провести масову мобілізацію населення і розгорнути власну армію, чисельність якої з великими труднощами було доведено лише до 20 тис. вояків.

У травні 1920 р. «червоні» стягнули до боротьби проти об’єднаних польсько-українських армій чималі військові сили й на початку наступного місяця самі перейшли в наступ, перехопивши ініціативу на фронті. Роль головного тарана відігравала 1-а кінна армія С. Будьонного. 12 червня більшовики зайняли Київ, в середині липня вийшли на лінію Збруча, 25 липня вони захопили Броди, 26-го — Тернопіль, де через кілька днів було проголошено про створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Армія УНР відійшла за Дністер, поляки відкотилися до Львова.

Однак панування «червоних» у Східній Галичині виявилося недовгим. Уже за кілька тижнів вони почали відступати під тиском польсько-українських частин. Авантюрний штурм 16–17 серпня міцно укріпленого Львова знекровив 1-у кінну армію, яку було остаточно розбито в боях біля Замостя, де прославилися вояки української 6-ї стрілецької дивізії полковника М. Безручка. У подальшому було звільнено всю Східну Галичину і Західну Волинь. Наприкінці вересня армія УНР перейшла на східний берег Збруча, вступивши на рідний державний терен. Її успішне просування вперед і переслідування побитого ворога було зупинене у середині жовтня внаслідок сепаратного перемир’я, яке уклали з більшовиками поляки і до якого вимушено приєдналася й українська сторона. Варшава, яка ще вчора була нашим бойовим побратимом, відмовилася від українського союзника. Позбавившись опіки поляків, уряд УНР у звільнених повітах південно-західної частини Поділля нарешті провів масштабну мобілізацію, яка збільшила чисельність війська до 40 тис. Однак усе було марно, адже 10 листопада, за день до завершення перемир’я, «червоні» перейшли у наступ і менш ніж за два тижні вибили українську армію за Збруч, де її інтернували поляки.

Однак ця невдача не збентежила українських лідерів. Навіть перебуваючи за кордоном, вони сподівалися тріумфально повернутися на рідну землю, розраховуючи на підтримку широких селянських мас, що були не задоволені політикою радянської влади в аграрному питанні. Однак підготовлена за участі польських спецслужб збройна інтервенція під проводом генерала Ю. Тютюнника (відома в історіографії як Другий зимовий похід) зазнала в листопаді 1921 р. цілковитої поразки. Її трагічним фіналом став розстріл поблизу поліського містечка Базар 359 захоплених у полон українських вояків. Після цього воєнні дії армії УНР як регулярної збройної сили завершилися. Однак боротьба з більшовиками на цьому не припинилася. Відтоді вона набула інших форм, провадилася іншими методами і точилася вже на інших фронтах: політичному, ідеологічному та розвідувальному.

Україна та українці у Другій світовій війні

Версальська система, що постала після Першої світової війни, була результатом диктату країн-переможниць. Принизливі умови миру сприяли поширенню реваншистських настроїв у німецькому суспільстві. У 1933 р. в Німеччині на хвилі цих настроїв до влади прийшли нацисти. Невдоволеним був і фактичний правонаступник Російської імперії — СРСР. Більшовики вважали, що їхні інтереси не були враховані під час Паризької мирної конференції. Саме Німеччина та СРСР стали головними ревізіоністськими силами у Європі. Природні союзники, вони водночас були й головними антагоністами, оскільки і Гітлер, і Сталін прагнули до світової гегемонії.

Головним об’єктом бажань обох диктаторів була Україна. Сталіну українські ресурси були необхідні для успішного проведення індустріалізації, адже без міцної армії було неможливо поширення ідей світової революції. Гітлер вбачав в Україні