Ірвін Шоу - Нічний черговий

class="p1">— Я — Діді. Дороті Уейлс. Звичайно, все це було страшенно давно. Три роки тому. У мене тоді була шпарина між зубами і мені на ніч надягали шину. — Вона труснула головою, і коси знов затулили її обличчя. — А я іншого й не чекала. Хто там пам'ятатиме тринадцятирічну потвору. — Вона відкинула коси і всміхнулася, демонструючи, що шина їй більше не потрібна. У неї були гарні білі зуби юної американки. — Стоу, — нагадала вона. — Колись ви їздили туди кататися з моїми батьками.

— Справді, — погодився я, насилу пригадуючи дівчину. — Як вони? Я маю на увазі ваших батьків.

— Вони розлучилися, — повідомила Діді. «Цього і треба було чекати»,— подумав я. Я міг би побитись об заклад, що так воно й буде.— Тепер мати заліковує своє розбите серце в Палм-Бічі. З якимсь тенісистом.— Дівчина пирснула.— А мене зіпхнули сюди.

— Мені здається, вам тут не так уже й погано.

— Якби ви тільки знали, — сказала Діді, — як я любила спостерігати за вами на гірці. Ви ніколи не кривлялися, як інші хлопці.

«Хлопець», — подумав я. Єдиною людиною, крім неї, яка назвала мене хлопцем відтоді, як мені виповнилося двадцять років, був Майлз Фабіан.

— Я завжди відразу помічала вас, — провадила далі дівчина. — Навіть якщо сама була за милю від гірки. Ви каталися з дуже приємною і гарною дамою. Вона й тут з вами?

— Ні, — сказав я. — Останнього разу, коли я вас бачив, ви читали «Буремний перевал».

— Дитячі забавки, — посміхнулася вона. — Одного разу ми з вами каталися удвох під час сильного снігопаду. Пам'ятаєте?

— Звичайно, — збрехав я.

— Спасибі, що ви так сказали. Навіть якщо й не пам'ятаєте. Для мене це було подією року. Ви щойно приїхали?

— Так. — Вона була перша людина в Європі, що впізнала мене, і, сподіваюся, остання.

— І надовго? — Вона говорила, немов маленька дівчинка, яка боїться, що батьки залишать її одну на ніч.

— На кілька днів.

— Ви добре знаєте Гштад?

— Я тут уперше.

— Можливо, цього разу я покажу вам дорогу. — Знов цей вишуканий жест, яким вона поправляє коси.

— Ви дуже люб'язні, Діді, — мовив я.

— Звісно, якщо ви не зайняті чимось іншим, — додала вона для годиться.

У дверях з'явився хлопець з борідкою і закричав:

— Діді, ти що, збираєшся стовбичити тут цілу ніч?

Вона нетерпляче відмахнулася.

— Я розмовляю з приятелем моїх батьків. Забирайся звідси. — і ніжно всміхнулася до мене. — От хлопці пішли в наш час, — сказала вона. — Певні, що володіють вашим тілом і душею. Волохаті тварюки. Ніколи не бачила таких розбещених дітей. Що буде з людством, коли вони повиростають?

Я ледве втримався, щоб не посміхнутися.

— Ви думаєте, що я не при собі? — В її голосі виразно пролунало звинувачення.

— Та що ви, Діді!

— Побачили б ви їх, як вони з'їжджаються в Женеву після канікул,— вела вона своєї.— На приватних літаках своїх батьків. Або як приїжджають у школу в розкішних «ролс-ройсах». Королівський парад корупції та й годі!

Цього разу я не зміг не посміхнутися.

— Вам здається смішним те, що я кажу? — Вона знизала плечима. — Я багато читаю.

— Знаю.

— Я — єдина дитина в сім'ї. А мої батьки завжди були зайняті чимось іншим.

— Вами психоаналітик не цікавився?

— Серйозно — ні. — Вона знову знизала плечима. — Звичайно, батьки хотіли спробувати зробити це. Я не дуже їх любила, тому вони вирішили, що в мене не все гаразд з нервами. Tant pis[15] для них. Ви розумієте по-французькому?

— Ні,— признався я.— Але здогадуюся, що це може означати.

— Французька мова надто перевантажена,— сказала Діді. — У будь-якого слова безліч рим. Ну, гаразд, наша коротенька розмова мені дуже сподобалася. Як писатиму додому, кому передавати од вас вітання — батькові чи матері?

— Обом.

— Обом,— повторила вона.— Смішно. Обох разом уже нема. Нехай колись поговоримо ще на цю тему. Ласкаво просимо на цю нічию землю, містере Граймс. — Вона простягла мені руку, і я потиснув її. Рука була маленька, суха і м'яка. Вона обернулась, і квітки на її джинсах попливли до виходу.

Я покрутив головою, співчуваючи її батькам, і подумав, що вчитись у Скрантоні не так уже й погано. Потім піднявся ліфтом нагору і прийняв гарячу ванну. Миючись, подумав, як добре було б написати Фабіанові записку й наступним поїздом виїхати з Гштада назавжди.

Вечеряли ми вчотирьох: Лілі, Юніс, Фабіан і я. Я непомітно вивчав Юніс, намагаючись уявити, як воно все буде через десять або через двадцять років. Ось я сиджу з нею за сніданком, ось випиваю пляшку вина з її батьком, який тричі на тиждень їздить на полювання. А ось я стою разом з нею в церкві, де хрестять наших дітей. І Фабіан у ролі хрещеного батька? А мій син вчитиметься в Ітоні? Усе, що я знаю про англійські школи, я вичитав з книжок Кіплінга, Во, Оруелла, Коннолі. Зрештою я вирішив, що не віддам сина в Ітон.

За кілька днів на свіжому повітрі колір обличчя Юніс став ще кращим. Вона була вдягнена у шовкову сукню, що добре підкреслювала її гарну фігуру. Квітка, але що з нею буде завтра?

Коли я побачив її та Лілі в оточенні юрби пихатих вилощених молодиків (в усякому разі вони мені видалися саме такими) за столом, уставленим шампанським, я втік з бару. Ніхто не заперечує, що вона дуже приваблива дівчина, і біля неї завжди увиватимуться чоловіки такої породи. Але як я сприйматиму це, коли стану її чоловіком? Я ніколи не замислювався над тим, до якого класу належу і яким видаюся іншим людям. Майлз Фабіан зміг поїхати з Лоуэлла, штат Массачусетс, і видавати себе тепер за англійського сквайра. Щодо мене, то не знаю, чи вдасться мені коли-небудь позбутися скрантонської закваски і видавати себе не за того, хто я насправді — відставний льотчик, який завжди залежав від місячної платні. Цікаво, що б шепотіли про мене в маленькій сільській церкві, коли б я повів наречену до вівтаря? І чи зміг би я запросити туди брата Хенка з його сім'єю? Або свого брата з Сан-Дієго?

Фабіан може багато чого