Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Це він був безплідним! ВІН!!!! — Софія стисла пістолет. — Антон і його мамця мучили й катували мене стільки років поспіль — хай не фізично, але морально. Одного дня я побачила Антоніну Йосипівну, як вона чимчикує засніженою вулицею з таким незадоволеним обличчям. Тоді в моїй уяві виринуло зображення, як вона горить. Горить у полум’ї за всі свої дії. Але в той день спалити її я не могла, бо це привернуло б увагу. Тому я вирішила спинити її по-іншому.

— А потім улаштувала фаєр-шоу на її похороні?

— Звісно. Як я вже казала вашій Тетяні, це було нескладно. Тим паче…

— … ти вже так робила, — закінчила фразу Вероніка.

Софія завмерла. Вона спантеличено дивилася на Вероніку, в очах промайнув страх.

Вероніка як могла намагалася зберегти спокійне обличчя, хоча всередині все кипіло.

«Де ж Таня? Чи вона хоч жива?»

— Моя мати, — Софія відвела погляд до вогню. — Ви й про неї знаєте?

— Здогадувалася, але щойно ти сама підтвердила ці страшні здогади.

— Вона тоді не була п’яною, — тихо промовила дівчина, — я приїхала до неї по захисток, але насправді я завжди знала, що живу на протязі, і вітри долі обдувають мене з усіх боків. Вона… вона не любила мене. Я це розуміла ще з дитинства й жодного разу не просила в неї допомоги, захисту чи підтримки. Окрім того разу.

Я приїхала, благала про притулок, роздерла до крові пальці, але двері були зачинені. І тоді… тоді вперше мені з’явився образ вогню, — Софія дивилася на полум’я у плиті, і Вероніці на мить здалося, що воно відгукується на слова дівчини.

— Знаєте, де дитиною я ховалася і спала, коли мати приводила чергову ватагу, щоб пиячити й розважатися? — продовжила Софія.

Вероніка не відповіла.

— Знаєте?! — закричала Софія і стисла пістолет у руці.

— Ні, — тихо відповіла Вероніка, відчуваючи, що її самоконтроль от-от лусне, як мильна булька.

— На горищі. Зізнаюся, іноді взимку там було холоднувато, але загалом це було моє місце, мій світ. Тому я з дитинства знала всі способи туди потрапити, — Соня знову перевела погляд на полум’я. — Того разу, останнього разу, коли мати зрадила мене, я вночі без ускладнень пробралася на горище, там у нас електричний провід проходив. Улаштувати коротке замикання було простіше простого.

Вероніка видихнула.

— А знаєте, що мені принесло найбільшу насолоду? — Софія знову обернулася до Вероніки, її обличчя стало хижим. — Вона прокинулася, коли почалася пожежа. Прокинулася і побігла до дверей, але цього разу я зачинила їх у неї перед обличчям.

— Софіє! — Вероніка протерла очі руками, намагаючись не допустити, щоб сльози зрадницьки побігли щоками. — Ти ж не така! Ти хороша дівчина.

— Так, — усміхнулася Соня, — так і є. Дивіться, скільки добра я зробила! Моя мати була лише кінченою алкоголічкою, зайвою людиною в цьому суспільстві. Антон — ще та тварюка, шкода, що я стільки років уважала його своїм сонцем. Я знала, як він біситься через ті пробки, а ще знала, що з нього такий електрик, як із мене балерина. Підтягнути голий провід до пробки було дуже просто. Щоправда, я вважала, що разом з Антоном згорить і наш будинок, щоб не залишилося слідів. Ех… — Софія на мить замислилась. — А Антоніна Йосипівна? Ви бачили, як раділи Ластівенки, коли вона не прийшла того дня до них по борг?

— То Надя Ластівенко справді бачила зниклу папку у вашому домі?

— Я дурепа, не встигла її сховати, і спершу злякалася, що Ластівенчиха щось розповість, але та товстуха все звалила на Антона. Вона, видно, і подумати не могла, що така затюкана домогосподарка, як я, на щось здатна. Певне, по собі мене рівняє. Так що, — Софія розвела руками, — як бачите, я лише добро роблю.

Вероніка видихнула. На мить у домі запала тиша, у плиті потріскували полінця.

— Справді, Соню? — врешті запитала жінка. — Як же у твій список добрих справ уписується Тетяна?

Софія повільно підійшла до Вероніки, нахилилася так близько, що жінка бачила білки її очей.

— Вона знала… Ваша Таня…

— Що знала?

— Про результат тесту на безпліддя.

— Це вона тобі таке сказала?

— Вона натякнула сьогодні вранці, але я відразу все зрозуміла.

Вероніка відчула, як біль у боці посилився, у голові знову стали вистрибувати зображення кольорів.

— Навіть якщо так, — Вероніка струснула головою. — Таня не хотіла тобі зла. Вона чи не найбільше прагнула тобі допомогти!

— Та ні, не треба тепер мені її допомога. Нехай вона краще згорить.

«Згорить. Вона сказала в майбутньому часі», — промайнула думка.

— Соню, припини це все, — Вероніка спробувала встати, але біль пройняв її