Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

фонтану, тримаючи в руці склянку з рожевим коктейлем. — Я сподівався перекинутись із вами словечком...

На превелике наше невдоволення, з-за його спини, мов тонка лиховісна тінь, визирав Квіл Кіпс.

— З охотою, — відповів Локвуд. — Чи сподобалась вам вечірка?

— Кіпс щойно розповів мені, — провадив Барнс, — що ви могли виявити якісь цікаві документи в Гемпстеді. Що це за документи, й чому ви не передали їх нам?

— Я залюбки зробив би це, інспекторе,— відповів Локвуд. — Та зараз уже пізно, а сьогодні нам випав дуже клопіткий день... Можна, ми заїдемо до вас завтра вранці?

— А чому не сьогодні? Можна й просто зараз...

— Тут не дуже зручне місце для такої розмови. Забагато галасу. Завтра вранці в Скотленд-Ярді було б набагато краще. Ми візьмемо з собою документи... — Локвуд лагідно, догідливо всміхнувся; Джордж тим часом крадькома позирнув на годинник.

— Ви кудись поспішаєте? — поцікавився Барнс. Його вузенькі блакитні очиці підозріливо поглянули на нас. — Мабуть, дуже хочете спати?

— Так. Уночі Джорджева голова обертається на гарбуз. Ось погляньте на нього самі...

— То ви завтра покажете мені ці документи?

— Неодмінно.

— Гаразд. Чекаю вас рано-вранці. І ніяких вибачень і виправдань. Якщо не прийдете, я сам завітаю до вас.

— Дякую, пане Барнсе. Сподіваємось, що ми матимемо для вас хороші новини.

* * *

— Щось невчасно вони з’явились, — мовив Локвуд, коли ми наближалися до головного виходу. — Кіпс напевно знає, що ми не спатимемо цієї ночі.

Я озирнулась і побачила худорляву постать, що тут-таки майнула за колону.

— Еге ж. Він стежить за нами просто зараз.

— От уже проноза, — буркнув Джордж.

— Тепер нам просто так не забрати наше знаряддя. Треба відірватись від Кіпса. Доведеться ловити нічне таксі.

Ми хутко пройшли фіолетовим килимом повз чаші з вогнем, де курилась лаванда, до ряду автомобілів, що чекали на бруківці. Усі автомобілі мали срібні ґратці й залізні емблеми офіційної служби нічного таксі. За нами, на поважній відстані, причаївся Кіпс. Побачивши, що ми попрямували до таксі, він облишив усяку обережність — і приєднався до нас.

— Не звертайте на мене уваги, — відповів він, помітивши наші погляди. — Просто я теж рано лягаю спати.

До нас під’їхав автомобіль.

— Портленд-Роу, будь ласка,— голосно сказав водієві Локвуд.

Ми сіли, й таксі рушило. Озирнувшись, ми побачили, як Кіпс сідає в наступний автомобіль. Локвуд нахилився вперед — і заговорив до водія:

— Я заплачу вам п’ятдесят фунтів. Їдьте на Поргленд-Роу, як я сказав вам, але дорогою зупиніться на Трафальґар-сквер. Ми вийдемо так, щоб пасажир отого таксі за нами нічого не помітив. Гаразд?

Водій здивовано заморгав:

— То ви втікачі?

— Ні. Ми агенти.

— Хто переслідує вас? Поліція?

— Ні, такі самі агенти. Це довго пояснювати. Просто зробіть те, що я попросив. Чи може, нам краще вийти відразу, забравши з собою п’ятдесят фунтів?

Водій потер носа:

— Якщо хочете, я зачекаю, поки він під’їде близько й зупинюсь так, що його таксі вріжеться в тротуар. Або дам задній хід, щоб він теж позадкував. За п’ятдесят фунтів я охоче зроблю таку річ.

— Ні, не треба. Просто непомітно висадіть нас.

Усе йшло якнайкраще. Автомобіль з муркотінням обігнув Трафальґарську площу; Кіпсове таксі тим часом причаїлося за лімузином, що від’їжджав від штаб-квартири «Фіттес». Ми повернули на Кокспер-стріт, у бік Геймаректа й Пікаділлі, й помчали повз захисні ліхтарі й дим лавандових вогнищ. Коли ми завернули за ріг Пел-Мел, таксі сповільнило швидкість; ми з Джорджем і Локвудом вибрались із нього і майнули під колонаду найближчої будівлі. Таксі з ревом рушило далі. За мить повз нас промчав ще один автомобіль: на передньому його сидінні згорбився Кіпс, що вочевидь давав накази водієві. Обидві машини швидко зникли в темряві, й довкола запала тиша.

Ми поправили рапіри й подалися пішки назад.

* * *

Уночі вокзал Черинґ-Крос зазвичай порожнює, проте його послугами можна скористатись. Ми забрали своє знаряддя з камери схову, де Локвуд із Джорджем залишили його ще вдень, і зайшли до туалетів перевдягтись. Я відчула себе добре тільки тоді, коли скинула цю дурнувату сукню й черевики на високих підборах. Залишила тільки кольє, яке дав мені Локвуд, сховавши його під футболкою й чорною курткою. Усе вбрання, яке ми приготували, було чорне і якнайлегше — вночі ми мали пересуватися швидко й невидимо.

Ми рушили вздовж східної набережної Темзи. Місячне світло перетворило поверхню річки на сріблясту луску; річище, наче змія, вилось перед нами через ціле місто. Саме тепер, як попереджувала Фло, приплив мав бути найбільший. Хвилі набігали на берег, розбиваючись об каміння.

Разом з убранням змінився й наш настрій. Ми мовчки прямували вперед. Решта ночі мала бути неспокійна й загрожувала серйозною небезпекою. Я досі відчувала на своїй руці огидний дотик Джуліуса Вінкмена — тоді, коли ми зіткнулись із ним у його антикварній крамниці; його ніби випадкові жорстокі вислови дотепер лунали в моїй голові. Мати з ним справу було не менш ризиковано, ніж полювати на будь-якого привида. А ще ризикованіше було покладатись у цій справі на вельми непевну особу...

— Ми, здається, надто вже довірились цій Костомасі-Фло, — зауважила я.

— Не хвилюйся, — кивнув Локвуд. — Вона неодмінно прийде.

Ми проминули Іннер-Темпл із його адвокатськими конторами і опинились під мостом Блекфрайрс. Небережна несподівано закінчилась величезною кам’яною спорудою, яка височіла над самісінькою водою. Звідси починалися ряди старих складів. Їхні просторі покинуті будівлі стриміли над Темзою, наче скелі, а з-поміж них, мов поламане гілля дерев, стирчали портові крани.

Ми ступили на бруковану доріжку, що вела до складів і пропадала в темряві. Повітря було холодне, довкола не світився жоден захисний ліхтар. Я відчула, що поблизу є Гості, та поки їх не було видно, я не сказала нічого.

— Я, мабуть, піду з вами,— зненацька промовив Джордж. — Вам, напевно, знадобиться моя допомога.

— Ти знаєш свої обов’язки, — відповів Локвуд. — У кожного з нас своя роль. Ти залишишся тут із Фло. Бережи наше знаряддя, Джордже. Я сподіваюсь на тебе.

Джордж пирхнув. Його рюкзак був величезний — помітно більший, ніж тоді, коли він тяг склянку з привидом. А ми з Локвудом не мали в руках навіть торбин.

— Я просто подумав, що вам самим там буде небезпечно, — наполягав Джордж. — А якщо вам