Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

знадобиться допомога з цим дзеркалом? А якщо в цього Вінкмена охорона потужніша, ніж просто пара мамул? Він може...

— Замовкни, Джордже, — зіпнув Локвуд. — Пізно вже щось міняти.

Ми мовчки вирушили далі. Вузенька доріжка петляла між будинками; її освітлював тільки промінець місячного світла. Нарешті Локвуд сповільнив ходу й показав пальцем уперед. Доріжка перед нами розгалужувалась. Із правого боку війнуло свіжим річковим повітрям. Попереду видніли стіни іншого покинутого складу. Найближчі його вікна було заколочено дошками; на тлі сріблястого неба чорніли димарі.

На мурованому фасаді будівлі облупленими літерами було написано: «РОСТОКСЬКА РИБОЛОВНА КОМПАНІЯ». Ми з Локвудом та Джорджем зупинились і прислухались. Якнайкраще місце для таємного аукціону Вінкмена: жодного ліхтаря, тиша довкола. Як і в багатьох частинах міста, вночі тут геть усе вимерло.

Ми рушили вперед. Несподівано запах вологи й бруду став помітно дужчим. Із темряви висунулась тонка біла рука, схопила Локвуда за пальто й потягла до себе.

— Ні кроку далі! — прошепотів знайомий голос. — Вони тут!

23

Після наших нещодавніх розмов з Костомахою-Фло я досі не була певна, чи з’явиться вона тут узагалі. Вона, звичайно, трохи з дуринкою, та не з такою, щоб занадто ризикувати. Локвуд обіцяв їй за допомогу все, що завгодно: льодяники, гроші, артефакти з нашого підвалу. Та я відчувала, що їй усе одно не дуже хочеться допомагати нам у цій небезпечній справі. Проте Фло була тут — в усій своїй немитій красі — і повела нас темним проходом між баками зі сміттям, з яких вона ніби тільки-но вилізла.

— Мовчіть, — шепотіла вона. — Ані звуку... Вони не повинні помітити вас.

— Що там із часом, Фло? Усе як було? — запитав Локвуд, позирнувши на годинник. — Зараз уже пів на дванадцяту.

Білі зуби дівчини блиснули в темряві:

— Умгу. Вінкмен уже прибув п’ятнадцять хвилин тому. Приїхав фургоном і вивантажив увесь крам. Біля дверей поставив двох охоронців. Ще кілька ярдів — і ми натрапимо просто на них. А сам пішов усередину з трьома своїми людьми й хлопчиськом. Вони охоронятимуть перший поверх.

— А що то за хлопчисько? — пошепки спитала я. — Його син?

Фло кивнула:

— Еге ж, він. Бридкий, як жаба. Цієї ночі тут буде багато шмаркачів-екстрасенсів. Дорослим потрібні свіжіочій вуха. — Вона випросталась. — Якщо хочеш туди потрапити, Локі, то доведеться лізти вгору.

— Гаразд. Покажи, куди йти, Фло.

Ми підійшли до рогу будівлі. Звідси було чути лагідний шурхіт хвиль Темзи, а кам’янисту доріжку тут змінив прибережний пісок. Будівля височіла просто над мулистим берегом; уздовж порослої мохом цегляної стіни тяглася вгору товста, чорна залізна стічна рура. Фло показала на неї пальцем:

— Ця рура проходить повз вікно. Можете влізти туди по ній.

— Щось вікно дуже маленьке, — скривилась я.

— Ти дивишся не туди! Я про інше вікно, воно вище, звідси його майже не видно!

— Е-е... гаразд.

— Це єдиний шлях потрапити туди так, щоб вас не помітили, їм і на думку не спаде стежити за горішніми поверхами.

Я подивилась на стічну руру, що шалено звивалась уздовж стіни, мов лінія, накреслена вередливою дитиною. Правду кажучи, я й не думала, що нам доведеться лізти у вікно.

— Чудово, — відповів Локвуд. — Ми впораємось. А ти, Фло? У тебе є човен?

Фло показала на річку. Там на березі видніла якась довга, низька дерев’яна довбанка. Хвилі тихенько бились об її борти.

— Оце її човен? — прошепотів Джордж, нахилившись до мене. — Я думав, що це якась гнила колода!

— Я теж, — відповіла я так само пошепки, та пильні вуха Фло вловили нашу розмову:

— Що таке?! Це моя красуня «Матильда»! Я витягла її з Брентфордських очисних споруд біля Даґенгемської чинбарні! І щоб більше я не чула про неї ані словечка!

Локвуд поплескав Фло по плечу, а тоді тихенько витер руку об пальто:

— Твоя правда, Фло. Пливти на ній — справжня честь для нас. Джордже, ти запам’ятав наш план? Здіймеш шарварок і чекай нас із Фло на «Матильді». Якщо все буде гаразд, ми приєднаємось до тебе — чи принаймні передамо тобі дзеркало. Якщо нічого не вийде, то переходимо до запасного плану — вирушаємо додому поодинці.

Джордж кивнув:

— Зрозумів. Щасти тобі. І тобі теж, Люсі. Ось твоє знаряддя, Локвуде. Тут маски й торбина, вони знадобляться вам.

Примостивши рюкзак на піску, він дістав звідти полотняну торбину, схожу на лантух Фло, тільки помітно меншу. З неї війнуло сильним запахом лаванди. Далі Джордж витяг дві чорні лижні маски, які ми негайно заткнули за свої ремені.

— Дякую, — відповів Локвуд. — Тепер треба звірити наші годинники. Через п’ятнадцять хвилин — рівно опівночі — розпочнеться аукціон. На тебе, Джордже, ми чекаємо двадцять хвилин на першу — до того, як вони встигнуть завершити оборудку з дзеркалом. — Він показав на стічну руру. — Хто полізе першим, Люсі? Я чи ти?

— Цього разу, — відповіла я, — тільки після тебе.

* * *

Було б добре сказати, що лазання по стічній рурі чимось нагадує щасливе сільське дитинство — теплий літній день, коли ти разом зі своїми спритними друзями дряпаєшся на дерево. На жаль, я змалку боялась висоти: найвищою річчю, на яку мені доводилось вилазити, була вишка на дитячому майданчику, з якої я врешті впала і обідрала собі шкіру на гомілці. Отож ті кілька хвилин, коли я лізла вслід за Локвудом, зі страхом долаючи дюйм за дюймом, були аж ніяк не найщасливіші в моїй кар’єрі. Залізна рура була надто широка, щоб я могла зімкнути на ній пальці. На щастя, її було прикріплено до стіни круглими заклепками — зручними, мов сходини, щоб хапатися за них і ступати по них. Та майже всі вони заіржавіли, а рештки фарби, що залишались на них, липли до моїх рук чи сипались на землю. З Темзи дув лютий вітер, він розвівав мені волосся так, що воно лізло в очі, а рура аж дрижала. До того ж вікно було дуже високо. Один раз я зробила помилку й глянула вниз. Я встигла побачити Фло, що саме забиралася до свого човна, і Джорджа, який досі стояв біля рюкзака й не зводив з мене очей. Вони здавались маленькими, наче