Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Пролунав хрипкий короткий сміх:

— Я допомагаю їм усім, чим можу. Якщо вони не спроможні упоратись із викликами, це вже не моя проблема.

Я тим часом почала тихенько затягати рапіру за шафу.

— Ви хочете, щоб я так і сказав їм? — перепитав чоловік.

— Звичайно, так і перекажіть. Я ж їм не нянька!

— Так, мадам. Але ж ви — їхня натхненниця... Ой, що це?

Я заціпеніла й прикусила губу. По моїй щоці струмочком побіг піт.

— Бальзамовані легені Барреджа-отруйника, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Моя бабуся дуже цікавилась такими злочинами. Ви навіть не повірите, які речі є в її колекції. Деякі з них ще й зараз діють. Ні, ці легені, звичайно ж, нешкідливі. В них уже давно немає енергії...

— Дивний вибір для оздоблення бібліотеки, — зауважив чоловік. — Мені б тут не йшла на думку жодна книжка...

Знову пролунав сміх:

— Ті, хто приходить сюди, не звертають на це уваги. Тут думають про вищі матерії.

Голоси стали дещо тихші — їхні власники, мабуть, відійшли трохи далі. Я хутко сховала рапіру за шафу і надзвичайно обережно визирнула звідти.

Футів за п’ятнадцять, спинами до мене, стояли двоє: Пенелопа Фіттес і понурий чолов’яга середнього віку. На ньому був чорний смокінг із краваткою, тож я припустила, що це один з гостей: мені також пощастило розгледіти товсту шию й гладке рожевощоке обличчя.

— До речі, про артефакти,— провадила Пенелопа Фіттес. — Тут у мене є дещо для вас... — Вона несподівано поворухнулась, і я знову сховалась за шафу. Підбори господині гучно затупотіли по паркету. — Вважайте це за вияв моєї доброї ваті.

Куди вона пішла — чи в мій бік, чи ні, — мені видно не було. Я ще міцніше притулилась до задньої стінки шафи.

Зненацька щось спонукало мене поглянути вгору. Просто наді мною на поверхні балкона, на животі, лежав Локвуд. Чорний смокінг майже ховав його в темряві, зраджувало тільки бліде обличчя. Я подала йому знак відвернутись.

— Люсі!— прошепотів він самими губами.

— Що?

Його відповіді я спочатку не зрозуміла. Він ворухнув губами кілька разів, переводячи погляд від мене до центру кімнати. Аж нарешті я зрозуміла, що він каже мені: «Моя склянка!»

Я ще раз визирнула з-за краєчка шафи і моє серце знову тьохнуло. На невеличкій скляній вітрині в центрі кімнати стояла Локвудова склянка з-під пуншу. Вона блищала так яскраво, ніби її підсвітили прожектором. Було видно навіть залишок червоної рідини на денці.

Пенелопа Фіттес саме підійшла до цієї вітрини й стала перед нею. Склянка опинились на рівні її плеча. Господиня відкрила шухляду під вітриною і щось дістала звідти.

Зараз вона погляне вгору — й помітить склянку...

Ні. Пенелопу Фіттес цієї миті займало інше. Закривши шухляду, вона обернулась до свого супутника:

— Ми все відремонтували. Й перевірили. Працює чудово. Сподіваюсь, Товариство Орфея краще, ніж раніше, скористається цією річчю.

— Ви дуже ласкаві, мадам. Вони будуть безмежно вдячні вам. На знак подяки я повідомлятиму вас про всі їхні експерименти.

— Чудово. Ви, напевно, вже не повернетесь на вечірку. Ця коробка надто помітна... Можете вийти цією дорогою.

Підбори знову заклацали — і я, на свій жах, помітила, що сиджу саме біля дверей, якими ми увійшли. Зараз господиня з гостем пройдуть повз мою схованку... Поборовши нерішучість, я розігнула спочатку одну ногу, потім другу й тихенько піднялася на пальцях. Тепер я вже не сиділа, а стояла навшпиньки, тулячись, як і раніше, спиною до шафи. Однією рукою я міцно стиснула рапіру, щоб вона не зачепилась за шафу й не брязнула. Все це тривало швидше, ніж я зараз розповідаю...

Я мовчки чекала. Локвуд на балконі обернувся обличчям до стіни й зовсім злився з темрявою. Кроки стали гучнішими, й Пенелопа Фіттес із супутником пройшли повз мене, за якихось кілька футів від шафи. Я виразно відчула запах парфумів господині. Чоловік ніс під рукою дерев’яну коробку — не дуже велику, дюймів по дванадцять завширшки й завдовжки і дюймів з чотири-шість заввишки. На кришці коробки було вирізьблено дивний невеличкий символ — вигнуту арфу з трьома струнами. Навіть у такій надзвичайній ситуації я зморщила лоба, пригадуючи, де могла бачити цей символ раніше.

Пенелопа Фіттес відчинила гостеві двері, й це надало мені змогу поворухнутись. Я хутко майнула за інший ріг шафи — туди, де господиня ніяк не могла мене побачити.

Двері зачинились: чоловік, напевно, пішов, не прощаючись. Пенелопа Фіттес обернулась і пішла назад. Тільки-но вона порівнялась зі мною, як я нишком переповзла на своє дотеперішнє місце.

Я чула, як господиня проходить бібліотекою. Опинившись у центрі, вона раптом зупинилась. Я вже уявляла, як вона озирається. Подумала про Джорджа, про Локвудову склянку... й ще міцніше примружила очі. Аж тут кроки залунали знову. З-за дверей на мить долинув гамір вечірки, в замку клацнув ключ — і нарешті запала тиша.

Я з полегкістю видихнула повітря.

— Чудово, Люсі, — обізвався Локвуд з балкона. — Ти спритна, як краб... А куди подівся Джордж?

І справді, куди він подівся? Я оглянула порожню бібліотеку...

— Допоможіть хто-небудь! — долинув тихий голос із-під стола. — Я, здається, серйозно тут застряг...

* * *

Коли ми повернулися до зали, вечірка була саме в розпалі. Музика грала ще бадьоріше, офіціанти наповнювали келихи ще швидше, гості танцювали ще завзятіше, а їхні обличчя розчервонілися ще дужче. Ми знайшли собі тихеньке місце біля шоколадного фонтану у вигляді єдинорога і взяли ще напоїв.

— Тобі треба виступати в цирку, Джордже, — зауважив Локвуд. — За такі викрутаси тобі платитимуть чималі гроші!

— Подумаю над цим, якщо мені не пощастить в агентах. — відповів Джордж. — Я, здається, десь іще не розігнувся... Ви знайшли книжку?

Локвуд поплескав себе по кишені. Менше ніж за хвилину ми дістали звідти «Сповідь Мері Дьюлак» — тоненьку книжечку в чорних палітурках, яка лежала на горішній полиці другого поверху.

— Ціла й неушкоджена, — промовив Локвуд.

Джордж усміхнувся:

— Чудово! У нас уже успіхи, а ми ще не перейшли до головного. Чи встигнемо ми зараз погортати її?

— Боюся, що ні, — відповів Локвуд. — Краще берімося до напоїв. Зараз за двадцять хвилин одинадцята. Пора вирушати.

— Ви вже йдете, пане Локвуде? — несподівано опинився біля нас інспектор Барнс. Він похмуро стояв на тлі шоколадних бульбашок від