Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

привиди, що невидющими очима зирили на нас і без упину кружляли на місці.

— Ви певні, що нам слід це робити? — запитала я.

Ми причаїлись біля дверей і спостерігали за натовпом, вичікуючи слушної миті, щоб вислизнути геть. Недалеко від нас Пенелопа Фіттес жваво розмовляла з гарненьким молодиком з акуратними світлими вусиками. Якась жінка з височенною зачіскою, схожою на вулик, зареготала з чийогось жарту. На помості джазовий ансамбль заграв якусь сумну блюзову мелодію. З бічних дверей рікою полинули офіціанти, кожен з яких ніс тацю з іще розкішнішою стравою, ніж попередній.

— На нас ніхто не звертає уваги, — мовив Джордж. — Ну-бо!

Ми подалися за ним до дверей і опинились у просторій мармуровій залі. Тут були двері до шістьох ліфтів: п’ятеро бронзових і одні сріблясті. Стіни були завішані портретами юних агентів — хлопців і дівчат, усміхнених і серйозних, ошатно вбраних у формені сірі куртки. Під кожним портретом було встановлено рапіру й вінок.

— Зала Загиблих Героїв, — прошепотів Джордж. — Я нізащо не хотів би опинитись тут. Бачите отой ліфт із сріблястими дверима? Він веде просто до кімнат Пенелопи Фіттес.

Джордж провів нас кількома коридорами — дедалі вужчими й скромнішими, — вряди-годи зупиняючись і приховуючись. Гомону вечірки вже було майже не чути. Локвуд досі тримав у руці свою склянку з напоєм. У смокінгу він пересувався так само легко, як і завжди. А я без упину хиталась на своїх дурнуватих високих підборах.

Нарешті Джордж зупинився біля важких дерев’яних дверей.

— Ми пішли цією дорогою, щоб нас ніхто не помітив. — пояснив він. — Це службовий вхід до Чорної Бібліотеки. Головні двері, радше за все, замкнено на ніч. Тут зберігається власна книгозбірня Маріси Фіттес, присвячена Гостям, та інші рідкісні речі. Ви ж розумієте, що нам суворо заборонено сюди заходити? Якщо нас упіймають, то негайно заарештують — і прощавай тоді, наша агенціє!

Локвуд відсьорбнув із склянки:

— А яка ймовірність, що сюди хтось зайде?

— Коли я працював тут, то міг хіба що зазирнути в замкову щілину. Сюди допускається лише вище керівництво. Зараз усі вони на вечірці — ми опинились тут саме вчасно. Тільки довго так не триватиме.

— Нам часу вистачить, — запевнив Локвуд. — Швиденько глянемо — і все. До того ж грабунок завжди веселіший за світські балачки. Я це кажу щоразу. Ану, спробуймо: ці двері теж замкнено?

Двері були не замкнені, тож за секунду ми опинились у бібліотеці.

22

Чорна Бібліотека агенції «Фіттес» виявилась просторою восьмикутною кімнатою заввишки в два поверхи, увінчаною скляною банею. Крізь поверхню бані було видно темне вечірнє небо, однак ліхтарі, прикріплені круг неї зовні, осявали бібліотеку лагідним світлом. Усі стіни було заставлено книжковими полицями; між поверхами проходив металевий балкон, до якого в двох місцях вели кручені сходи. Підлогу застеляв паркет із темно-червоного дерева, посередині якого світлішими плитками було викладено зображення здибленого білого єдинорога. Посередині кімнати стояли читальні столи й скляні шафи з книжками та іншими предметами. Просто навпроти нас видніли зачинені й замкнені двері. Звідкілясь лунало гудіння електричного генератора; крім нього, в кімнаті не було чути жодного звуку. Повітря здавалось нам прохолодним і трохи туманним.

Уздовж полиць сяяли вмонтовані лампи, що в напівтемряві бібліотеки скидались на світлячків. Самі ж книжки були здебільшого в дорогих шкіряних палітурках — пурпурових, темно-брунатних або чорних. Тільки тут, на першому поверсі, цих томів було, напевно, багато сотень.

— Справляє враження... — прошепотів Локвуд.

Джордж, зрозуміло, опинився тут у своїй рідній стихії бібліотеки, поряд із чипсами та чудернацькими експериментами, були його коником. Проте він знервовано закушував губу, оглядаючи балкон і вишукуючи там якнайменші ознаки руху.

— Насамперед нам потрібен каталог цього зібрання. — нарешті сказав він. — Каталог мусить бути десь тут, на одному з столів. Мерщій допоможіть мені! Тут не можна залишатись надовго!

Ми тихенько пройшли за ним до освітленого центру кімнати. Довкола панувала тиша. Тільки з-за дверей я чула приглушене відлуння далекої вечірки.

На столі біля самісіньких дверей лежала велика книга в шкіряних палітурках. Джордж із вигуком нетерпіння розгорнув її.

— Ось він, каталог! Тепер нам треба подивитись, чи є тут «Сповідь Мері Дьюлак».

Поки Джордж гортав сторінки, я роздивлялась на скляні шафи. Локвуд робив те саме.

— Ще артефакти... — бурмотів він. — Просто нескінченна колекція! Ти диви — це ж в’язальні дроти зі справи Четемського Проштрикувача!

— А тут, здається, чиїсь мариновані легені, — придивилась я до таблички поряд із черговим експонатом.

Джордж схвильовано зацитькав:

— Годі вже вам! Тут не місце... — зненацька він зупинився. — Є! Неймовірно! В них є «Сповідь»! Том номер С/452! Він десь у цій кімнаті!

Локвуд рішуче спорожнив свою склянку з напоєм:

— Чудово. Де нам його шукати?

— Оглядайте всі полиці. Номери стоять на корінцях книжок!

Я побігла до полиці і заходилась оглядати корінці томів. На кожному справді стояв номер, надрукований золотим шрифтом на шкірі.

— Тут усі на літеру «А», — сказала я.

Локвуд помчав до найближчих сходів і, долаючи по дві сходинки за один раз, поліз нагору. Ось його черевики вже затупотіли по металевому балкону.

— В/53, В/54...Тут усі лише на «В»... Перевірю далі.

— Який номер потрібен? — перепитала я.

— Цить! — Джордж раптово завмер на місці. — Чуєте?

З-за дверей долинули голоси. В замку клацнув ключ.

Мені не було часу дивитися, що роблять хлопці. Я майнула до найближчої скляної шафи і, почувши, як відчиняються двері, зігнулась, підтягти сукню й притуливши коліна аж до підборіддя.

На мить у тишу бібліотеки увірвався гамір вечірки, та його перервав удар дверей, що зачинились.

— Тут буде спокійніше, — промовив тихий, такий знайомий жіночий голос.

Пенелопа Фіттес!

Я примружила очі і вчепилась зубами в коліно. Оцей мені Локвуд! Його новий божевільний задум привів нас до катастрофи! Краще б ми відпочивали й веселилися, бо на нас іще чекала небезпечна ніч із Вінкменом!

Залунали кроки по паркету у напрямку центру кімнати, де щойно був Джордж.

— Що ви хотіли сказати, Ґебріеле? — спитала Пенелопа Фіттес.

Я розплющила очі. Моє серце тьохнуло. З-за краю шафи визирало посріблене вістря рапіри, ніжно виблискуючи в лагідному світлі ліхтарів.

Чемний чоловічий голос відповів:

— Агенти хвилюються, панно Фіттес. Вони відчувають,