Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

щось гірше. Говардове тіло вкривали струпи, від нього смерділо гниллю; незабаром воно розвалиться і він помре. Помре, щоб зайняти нове тіло, і не буде більше ніякого Френсіса. Це замкнене коло. Він пожирає власних дітей, вони слугують йому їжею. Їжею жорстокого бога.

Каталіна тихенько підступила до ліжка. Усі, крім Но­емі, стояли з опущеними головами.

Аж тут вона побачила це. Каталіна взяла лікарів скальпель і подивилась на нього очима сновиди, що не усвідомлює, який предмет тримає в руці — неначе ступор досі не відступив.

Її обличчя зненацька перемінилося, зблиснуло ясністю усвідомлення й заклекотіло гнівом. Ноемі навіть не знала, що кузина здатна на таку лють. Це була неприхована ненависть, яка приголомшила її. Зачувши неладне, Говард повернув голову і в ту ж таки мить отримав скальпелем в обличчя.

Удар був сильний і прийшовся точнісінько в око.

Каталіну охопив шал, вона наносила удар за ударом — у шию, вухо, плече старого, — забризкуючи постіль чорним гноєм і темною кров’ю. Говард кричав і смикався, мовби його било струмом, решта — вторували йому, смикаючись в унісон. Лікар, Флоренс і Френсіс повалилися на підлогу в жахливих корчах.

Каталіна відступила, випустила скальпеля з рук, підійшла до дверей і стала в проході, оглядаючи кімнату.

Ноемі зірвалась на ноги й підбігла до Френсіса. Його очі були заслані білою пеленою. Вона схопила його за плечі й спробувала підняти.

— Забираймося звідси! — гукнула, ляскаючи його по обличчю. — Вставай, нам треба йти!

Все ще заціпенілий, він вчепився їй у руку, піднявся і рушив за нею. Однак в останню мить за литку її схопила Флоренс. Ноемі втратила рівновагу і повалилася, потягнувши за собою Френсіса.

Спробувала піднятися, але Флоренс міцно тримала її за щиколотку. Помітивши пістолет на підлозі, Ноемі спробувала дотягнутись до нього, але Флоренс розкусила її намір і рвучко скочила до зброї, як дика тварина. Не встигла Ноемі стиснути руків’я, як жінка схопила її за зап’ясток так міцно, аж хруснули її кістки, й вона скрикнула. Біль був нестерпний, очі їй заступили сльози. Флоренс легко витягнула пістолет з ослаблої руки.

— Тобі не втекти від нас, — промовила вона. — Ніколи.

Флоренс навела на неї пістолет, і з хижого виразу і викривленої посмішки на обличчі жінки Ноемі збагнула, що куля її не поранить, а вб’є.

«А тоді вони приберуть у домі», — подумала вона. Це була божевільна, дурна думка, але вона ясно уявила собі, як вони вимиють підлогу, виперуть постіль, а тоді викинуть її тіло в яму без хреста — як вчинили з безліччю інших.

Ноемі підняла руку, неначе намагаючись захиститися, хоч це й було безглуздо: з такої відстані від кулі не ухилишся.

— Ні! — крикнув Френсіс і кинувся на матір.

Вони звалилися на чорне крісло, в якому досі сиділа Ноемі, й перекинули його. Пролунав гучний постріл. Вона затулила вуха і міцно заплющила очі, затамувала подих.

Френсіс лежав під Флоренс. Зі свого місця Ноемі не могла бачити, кого з них поранило, аж ось хлопець скинув тіло матері й підвівся з пістолетом у руці. На його очах бриніли сльози, він тремтів усім тілом — але зовсім не так, як ще хвилину тому.

Флоренс лежала нерухомо.

Френсіс пошкандибав до Ноемі, похитуючи головою. Вже збирався щось сказати, вилити їй своє горе, аж раптом пролунав гучний стогін. Обоє повернули голови до ліжка, з якого до них тягнув руки Говард. У нього не було ока, а все обличчя вкривали порізи від скальпеля, однак друге око було відкрите. Воно дивилося на них, палаючи яскраво-золотим сяйвом. З рота старого юшила кров і чорний гній.

— Ти мій. Твоє тіло моє, — прогудів він, тягнучи до Френсіса вузлуваті ручиська.

Юнак рушив до нього, й Ноемі зрозуміла, що він не здатен протистояти старому і мусить коритися йому. Говард мав на нього вплив, якого Френсіс не міг позбавитися. До цієї миті вона вважала, що Рут скоїла самогубство, застрелилася, усвідомивши жах того, що накоїла. «Я не шкодую», — сказала вона їй. Однак тепер Ноемі усвідомила, що то Говард змусив дівчину зробити це. Рятуючи власне життя, він присилував її наставити рушницю на саму себе. Дойли на таке здатні. Вони можуть спонукати людину чинити, як хочеться їм — як Вірджил робив із нею.

«Це він убив Рут», — подумала Ноемі.

Френсіс безвольно сунув до усміхненого Говарда.

— Ходи до мене, — кликав його старий.

«Час настав, — подумала Ноемі. — Плід дозрів, і пора його зірвати».

Говард зняв із пальця свого персня і протягнув його Френсісу, щоб той вдягнув його. Це був символ. Символ поваги, спадкоємництва, покори.

— Френсісе! — погукала вона, але він її не чув.

Лікар Каммінс застогнав. Він може встати будь-якої миті. Говард дивився на них своїм єдиним золотим оком. Треба забирати Френсіса і тікати. Треба зробити щось негайно. Стіни навколо неї запульсували. Вони підіймалися і опадали, мов живі, — як груди живої істоти. Повернулися і бджоли, засліплюючи її миготінням тисяч дрібненьких крилець.

Ноемі підскочила до Френсіса і схопила його за плече.

Він обернувся, поглянув на неї, але очі його були закочені.

— Френсісе!

— Хлопчику! — прогримів Говард оглушливо.

Це слово відбилося від стін, підлоги, повторюючись серед скаженого гудіння бджіл, що тріпотіли крильцями десь у темряві.

Хлопчик-хлопчик-хлопчик.

«Це у нашій крові», — казала їй Рут. Але ж пухлину можна видалити.

Френсіс досі тримав пістолета в обм’яклій руці, й вона без зайвого клопоту видерла у нього зброю. До цього вона стріляла тільки раз у житті. Це було під час поїздки в Дезьєрто-де-лос-Леонес, де брат повиставляв для неї мішені, й усі друзі дивувалися її влучності. А насміявшись як слід, усі гуртом пішли кататися на конях. Вона й досі добре пам’ятала, чого навчилася тоді.

Ноемі звела пістолет і двічі вистрілила в Говарда. В ту ж мить у Френсісові ніби щось обірвалося. Він закліпав і подивився на неї, роззявивши рота. Вона ще раз натиснула на гачок, та набої закінчилися.

Говард закорчився, засмикався на ліжку. Якось під час родинної відпустки Ноемі їла рибну юшку. Пригадала, як бабця одним змахом ножа відрубала голову великій рибині, й та навіть обезголовлена намагалася вирватися з її рук. Говард нагадав їй ту рибину. Його тіло так несамовито смикалося й звивалося, аж двигтіло ліжко.

Покинувши пістолет, Ноемі схопила Френсіса за руку і потягнула з кімнати. Каталіна стояла в коридорі, затуливши рота обома руками, і через плече Ноемі дивилася на істоту, що, конаючи, верещала і борсалась на ліжку. Однак самій Ноемі озиратися не хотілося.

26

Вони кинулися бігти, але