Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

— Треба забиратися звідси.

Повернулась до Каталіни. Кузина все ще сиділа на ліжку. Все ще не ворушилася, тільки притулила долоню до губ, дивлячись на мертву покоївку. Стягнувши покривало, Ноемі схопила її за руку.

— Ходімо, — сказала вона, а коли та не ворухнулася, повернулась до Френсіса, що стояв у замазаному кривавими відбитками піджаку. — Що з нею?

— Певне, її знову отруїли. Без зілля…

Ноемі взяла в руки обличчя кузини і твердо промовила:

— Ми йдемо звідси.

Каталіна не зреагувала, не подивилась на Ноемі. Її очі були мов скляні. Схопивши з підлоги капці, Ноемі натягнула їх їй на ноги і потягнула сестру за руку. Каталіна покірно пішла за нею.

Вони побігли коридором. У білій сорочці Каталіна була схожа на ще одну наречену. «Ми як дві примарні наречені», — подумала Ноемі.

Перед ними з глибокої темряви виступила тінь і перегородила шлях, неабияк налякавши Ноемі.

— Зупиніться, — почувся голос Флоренс.

Її обличчя було спокійне, голос звучав рівно. В руці вона тримала пістолет, але так буденно, неначе ходила з ним щодня.

Вони зупинилися. Ноемі мала з собою бритву, але щойно стиснула її ручку, збагнула, що не має ані найменшого шансу, адже Флоренс навела дуло на неї.

— Кинь, — наказала жінка.

Руки Ноемі дрижали, рукоять була слизька від крові, та вона однаково підняла лезо вгору. Біля неї затремтіла Каталіна.

— Ви не змусите мене.

— Я сказала, кинь, — повторила Флоренс.

Її спокійний голос зовсім не змінився, проте в холодних очах читалася нестримна лють. Та навіть так Ноемі не відпускала зброї, аж доки Флоренс не перевела приціл на Каталіну. Погроза була очевидна, тож озвучувати її не було сенсу.

Сковтнувши, Ноемі відкинула бритву.

— Розвернулися і пішли, — скомандувала Флоренс, і вони послухались.

Пройшли всю дорогу назад, доки не добулися до Говардової кімнати з каміном і портретами його дружин. Як і раніше, старий лежав у ліжку, біля якого сидів лікар Каммінс. Його саквояж стояв відкритий на столику. Видобувши з нього скальпель, він проколов кілька струпів на губах Говарда і розрізав тоненьку плівку, що обвивала його рот.

Певне, це полегшило біль, бо старий зітхнув. Лікар Каммінс поклав скальпеля біля саквояжа, витер лоба рукою і гучно видихнув.

— Ось і ви, — промовив він, обходячи ліжко. — Процес прискорився, він не може дихати. Мусимо починати.

— Це все вона, — сказала Флоренс. — Ми затрималися через неї. Мері мертва.

Говард лежав спертий на купу подушок, з відкритим ротом, і дихав із присвистом, тримаючись покрученими руками за простирадло. Його бліда шкіра була як воскова, поплетена темними судинами. По підборіддю стікала чорна цівка.

Лікар Каммінс підняв руку і показав пальцем на Френсіса.

— Іди сюди, — скомандував він. — А де Вірджил?

— Він поранений. Я відчула його біль, — відповіла Флоренс.

— Ми не маємо часу тягнути його сюди, пора починати переселення, — сказав лікар, миючи руки в мисці з водою. — Головне, що тут є Френсіс.

— Це не може бути він, — похитала головою Ноемі. — Ви готували не його.

— Авжеж, його, — промовила Флоренс із непорушним спокоєм на обличчі.

Зненацька Ноемі все збагнула. Для чого Говарду жертвувати власним сином, своїм улюбленцем? Куди розумніше узяти хлопця, до якого йому байдуже, чию свідомість він поглине без жодного докору сумління. Невже усе це була гра, і він від самого початку збирався нишком залізти у Френсісову шкіру, а далі, вже в його подобі, — в ліжко до Ноемі? Вона б нічого не запідозрила, а потім їй було б уже байдуже, й вона зрештою покохала б цю оболонку Френсіса.

— Але так не можна, — промимрила вона.

Френсіс покірно рушив до лікаря. Ноемі спробувала схопити його за руку, та Флоренс перехопила її й силоміць всадила у чорне крісло. З відсутнім виглядом бродила кімнатою Каталіна. Постояла трохи в ногах ліжка, затим походила ще і зупинилася біля узголів’я.

— Усе могло б минути тихо і спокійно, — звернулася Флоренс до Ноемі, зміряючи її поглядом. — Якби ти спокійно сиділа в кімнаті і не зчиняла галасу.

— Вірджил намагався зґвалтувати мене, — відповіла Ноемі. — Треба було вбити його.

— Цить, — з огидою урвала її Флоренс, бо у цьому домі не було заведено говорити такі бридкі речі, навіть у таку мить.

Ноемі спробувала встати, але Флоренс тут же навела на неї пістолет. Вона відкинулася назад і вчепилася руками в ручки крісла. Френсіс підійшов до Говардового ліжка і тихенько заговорив до лікаря.

— Він ваш син, — прошепотіла Ноемі.

— Це лише тіло, — суворо відказала Флоренс.

Тіло. Ось чим усі вони були для нього. Тіла шахтарів, похованих на цвинтарі, жінок, що народжували їм дітей, і навіть тіла тих-таки дітей були лише новими шкірами для ненажерливого змія. А на ліжку перед нею лежало найголовніше тіло — батько сімейства.

Лікар Каммінс поклав руку Френсісові на плече, той став навколішки і покірно склав руки.

— Схили голову, ми будемо молитися, — наказала Флоренс.

Ноемі не послухалась, і Флоренс вдарила їй по поти­лиці. Відчувалося, що вона мала натреновану до того руку. Від удару перед очима Ноемі замиготіли зірочки, й вона подумала, чи била Флоренс так само Рут, привчаючи до покірності.

Ноемі зчепила руки.

З іншого боку ліжка Каталіна повторила за всіма й собі склала руки. На її обличчі не відбивалося жодної емоції, воно було непроникне.

— Et Verbum caro factum est, — промовив Говард низьким голосом, змахуючи рукою з бурштиновим перснем, відтак заговорив щось мовою, якої Ноемі не знала.

Проте розуміти його слова було необов’язково. Покірність, прийняття — ось чого він вимагав. Відданість інших несказанно тішила старого.

У сні він казав їй покинути опір. Ось що було йому найважливіше. І хоч процес цей був суто фізичний, йому не бракувало й ментального виміру. Говард потребував, щоб його жертви здавалися йому. Це приносило йому велике задоволення.

Покинути опір.

Ноемі підняла очі. Френсіс шепотів щось, злегка ворушачи губами. В унісон з ним бурмотіли лікар Каммінс, Флоренс і Говард. Цей тихенький шепіт звучав дуже дивно — неначе то звучав єдиний голос, немов їхні голоси злились воєдино і звучали з інших уст, дедалі гучніше, накочуючись, ніби хвиля.

Наростаючи, піднялося дзижчання, яке вона вже чула раніше — ніби сотні бджіл гуділи під підлогою і в стінах.

Говард підняв руки, ніби хотів узяти Френсіса за голову. Ноемі пригадала поцілунок старого, але цього разу мало статися