Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Вона вже чула, які чутки поширилися густим туманом по кораблю, але турбуватися було ніколи. Він прокинеться, і вони разом пройдуть через це. Як завжди.

"Як завжди" відгукувалося теплом у її душі. І Лавінія лише молилася, щоб Едвард прийшов до тями.

І Лавінія лише молилася, щоб Едвард прийшов до тями. Він прийшов. І тут же відскочив убік — це теж порадувало Лавінію. Живий і активний, хоч і наляканий. Хто б не злякався, коли його намагалися задушити?

"Небо теж засумувало і заплакало".

Ось що Лавінія збиралася сказати йому першим, але:

— Містер Ллевеллін... мені шкода... — слабкий шепіт, мов легенький подих вітру, вирвався з її горла, коли він попросив не торкатися до нього.

Лавінія не була винною. І вона себе не звинувачувала. Але все ж їй стало сумно. Після того, як на неї завалилася хвиля ненависті, яку розвинув убивця після крадіжки браслета, тягар цього впав на містера Едварда важким каменем, який він більше ніколи не зможе зняти з серця.
Його повернення до реальності було повільним і слабким, його почуття загострилися — він був як налякане звірятко, що слідкує одним оком із щілини за великим хижаком із рушницею — людиною. Дрижачий від кожного шереху.

І все ж чоловік із відповідальним серцем:

— Це можна використати.
— Ні.
— Але я навіть не висловив свою ідею вголос.

Лавінія знала, про що він говорив. Якщо він уже став жертвою одного разу, то міг стати приманкою для вбивці. Вона була категорично проти.

Надворі розпочався потоп. Грім, блискавка, вихори води, що люто кидали корабель, мов шкаралупку волоського горіха, то вправо, то вліво, ніби його вів розлючений морський демон.

На шиї містера Едварда залишився слід, але ще глибший відбиток залишився в його душі. Вона побачила це, коли він підвівся й розсунув завісочка.
В електричному світлі блискавки його очі й викривлена усмішка, сповнена жадання помсти, були справді моторошними.

Відень на чолі Лавінії набух:

— Може, переночуємо в трапезній?

В їдальні їх зачиняли тільки в разі крайньої небезпеки. Подумавши про це, вона ледь не пирхнула — отже, хвиля, що заливає весь верхній поверх першого класу, не така вже й серйозна ситуація.
Звісно, вона розуміла, що їх усіх тримали якомога далі від капітанського містка, щоб приховати щось або хоча б відтягнути момент потрясіння. Капітан був не такий простий. Хоча й боягузливий, він хотів захистити своє. До кого б не звернулися з підозрами в порту іншої країни, коли ви не довезли 9 людей живими?

Надворі знову загриміло.

— Не залишайте мене одного, — попросив містер Едвард. — Я боюся.
— Залишатися наодинці?
— Що в таку погоду вам доведеться підійматися слизькими сходами, — він зробив паузу. — І самотності я тепер боюся понад усе.
— Це не буде недоречним для молодої леді — залишатися з джентльменом на ніч? — пробурмотіла вона, опустивши голову, щоб приховати рум’янець.
— Тоді ви хочете піти в трапезну? — Його пропозиція здавалася слабкою й непереконливою. Він не хотів, але змушений був надати пані право вибору.
— Ви знаєте, — Лавінія обійняла себе за плечі, — коли мені повідомили, що ви померли, в моїй голові не залишилося жодної думки. Мій мозок пульсував: "Цього не може бути". — Вона стиснула губи.

Замовкнувши, вона почала ходити туди-сюди, описуючи рівномірні тривожні кола.

— Тоді я зняла туфлі й кинулася бігти, не звертаючи уваги на те, як швидко билося моє серце. Тоді пролунав перший грім. Оглушливий. Розриваючий барабанні перетинки. Ноги несли мене вперед, я не зупинилася, але тоді з’явилася моя перша думка: "Увесь цей час я не дихала". — Її очі стали вологими, вона підвела їх і подивилася на Едварда. — Я не можу дихати без вас, ви досі хочете ризикувати собою?

Едвард нерішуче підійшов ближче, простягнув руку:

— Дозволите?

Лавінія судомно кивнула.

Він торкнувся сліду від сліз тильною стороною долоні. Це було ніжне й дуже тепле торкання. Здоровий рум’янець більш-менш повернувся на його обличчя, тоді як Лавінія стала блідою, мов крейда.

— Ви стільки днів могли дихати без мене, як можете казати, що ваше життя урветься, щойно закінчиться моє? Будьте чесні, досить ваших ігор, леді Фейрфекс. — Його голос був стриманим, він її не сварив, але все ж дорікав.

— Але я чесна! — Лавінія нахмурилася. — Я плачу, ви плачете, і небу теж сумно!
— Тоді довіртеся мені.

Лавінія відштовхнула його руку:

— Ні.

Їхні погляди схрестилися. Чотири блакитні озера перетворилися на бездонні морські безодні.

— Тоді я побажаю вам на добраніч.