Марк Лапкін - Отець всіх лис, Марк Лапкін

Мобільний телефон передбачувано не вмикався, а всередині великої печери складно було сказати, який за черговістю зараз лунний місяць.

Олег прикурив обрубок від сигарети. Він сидів і продовжував своє нове улюблене заняття - думати про себе.

- І коли це я встиг почати курити? - укотре продовжував озвучувати свої запитання Олег. Продовжував, хоч і в усі попередні рази його пошукам відповідей це не допомагало.

Олег довго намагався встати на ноги і ще довше зробити кілька рівних кроків. На той час, як він зміг заново навчитися ходити, зовні печери вже свічоріло.

З не меншими труднощами він підняв з підлоги свою важку зброю і помістив її собі на плече.

Брехун спробував з'їсти Олега, що його, як сутність, не прикрашало. Принаймні демон люб'язно "вивільнив" його посеред печери, а не десь у дальньому її кутку. Це заощадило купу часу, а головне зусиль, поки він добирався до довгих сходів нагору.

Олег прикинув, як довго він спускався, і помножив цей час на п'ять, додаючи до нього муки, яких він зазнає під час сходження.

- І чому я в минулому так хотів накласти на себе руки? Чи варто це робити через якусь жінку, чиє справжнє ім'я ти навіть і не пам'ятаєш?

Інша справа - Ксюша. Ксюша - це та жінка, за яку не соромно і голову покласти.

Зізнатися, Олег не дуже добре запам'ятав обличчя Ксюші, а ось її міцний зад не зможе вирізати з його пам'яті ніщо. Так, перебуваючи в печері, він не згадав, який вигляд мало Сердечко, але готовий був посперечатися, що якраз таки задок у неї був плоскуватий.

Він піднімався й обертався на себе минулого. Минулий Олег побивався за худою бабою, а теперішній гарчав на тілі поваленого ним демона в храмі. Сьогодні ж Олег іде назустріч смерті, не бажаючи при цьому гинути.

Гаразд. Частина, де Олег "іде назустріч смерті, не бажаючи гинути" не є до кінця чесною з його боку. Він не міг залишатися в печері щонайменше тому, що там нізвідки взятися новим сигаретам. Але якщо вже й не Мара, то куріння точно колись уб'є його. А там і заплутатися можна з "ми починаємо шлях до своєї смерті від самого першого подиху".

Коли тебе звуть Олег, усе це тебе не має турбувати. 

Олег продовжував підніматися сходами, заміщаючи роздуми злістю. Він злився на Брехуна. Богомол не відкрив йому речі справді важливі. Наприклад: хто той родитель, який дав йому його безглузде ім'я - Олег? Чи є в нього брати чи сестри? Якщо є, то хто і де вони? Можливо, їхні імена ще більш недолугі і йому насправді дуже пощастило.

Олег зупинився, щоб дати відпочити ногам. Поклав Хільді на сходинки, даючи перепочинок і спині.

Якби Олег із минулого не побіг би на західний край свого міста, Олег майбутній не стояв би тут на своєму місці. Його теплі почуття, нехай і з крихтою одержимості врятували його життя в день, коли він найменше цього хотів, а до цього він не встиг зробити нічого з невідворотного.

Він не знав, Ліса чи інша магічна тварюка промила йому мізки і впровадила бажання йти вперед. (Йти вперед і на додачу вбити Демона.) Але Олег уже заочно був цьому вдячний, адже краще так, ніж залишитися назавжди чоловіком, який мучить папір проханнями в нікуди.

- Якщо ти насправді не здох, то колись я сюди ще повернуся, - сам собі пообіцяв Олег. - Із собою я візьму найбільший ліхтар і дихлофос, який тільки зможу роздобути. Я низведу тебе, підступна тінь комахи.

Олег повернув Гільді назад на плече і продовжив підніматися. Сходинки ніяк не закінчувалися під його ногами, а голова від нудьги продовжувала підкидати йому все нові сумніви.

Брехун дозволив побачити Олегу всього один день із його минулого життя, і він усе ще продовжує йти. А чи є в нього в засіках такий спогад, що змусив би Олега залишитися внизу назавжди? Чи не занадто легка його хода? Напевно, у кожної людини має бути щонайменше один гнітючий до болю спогад. В іншому разі сертифікат про наявність людяності не намацати в кишенях душі.

Живіт прийшов на допомогу Олегові. Він хитав хибну піраміду потреб біля самої її основи, ставлячи важливіше запитання.

"Де взяти чогось поїсти?" - думав Олег.

Тепер тільки це питання супроводжувало його до моменту, поки він не побачив світло, яке виходило від лампочок з боків сходинок. Ще трохи вгору, і він дістанеться до чернечих келій. Там Олег сподівався знайти хоча б одне кунжутне печиво.  

Як і минулого разу, овальні двері не були замкнені на заслінку. У келії панувала темрява і прохолода. Олег не знав, який сьогодні день або хоча б котра година. Він чиркнув запальничкою з довгим носиком, і сутінки відскочили від вогню по кутах кімнати. Ні місячного календаря, ні настінного годинника він не спостерігав.

Перед пошуками їжі Олег попрямував до кам'яного балкону. Спокійний океан мляво вдарявся об скелі. З цього вікна не відкривався вихід на сам острів, а тільки на сірий камінь і зелений океан, що омиває його. Зовні темрява ще не повністю вступила у свої права і, найімовірніше, монахи в цей час ще не спали. Хоч Олег і володів булавою настоятеля храму, чернечого розпорядку він все одно не знав і не міг сказати нічого напевно.

Олег повернувся до пошуків чогось їстівного. Пошуки швидко увінчалися успіхом, адже на столі він виявив пресовані кубики соняшникових зерен. Кубиків виявилося чимало, і вони припали йому до смаку. Він вирішив задовольнятися малим і покинув келію, нікого при цьому не потривоживши.