Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Як тільки загін племені Вітрів добіг до драбини з люком, почали лізти вгору, поволі відкрили, вилізли на вулицю. Люк був десь в кущах. Темрява повна. Як тільки всі вийшли на поверхню, люк закрили за собою щільно. Зверху на люк сіли всі разом. Сіли спинами один до одного та закрили очі, заспокоюючись та чекаючи в будь-який момент писк знизу та спроби зірвати люк під дітьми. Та все ж, це було мало ймовірно. Вдих, видих, вдих, видих.

 

Заспокоївшись, діти почали оглядати все навколо. Справа було видно доволі далеко світло від вогнища. Прислухались, почули вітерець та те, як тріщать дрова. В ту сторону йти не можна. Зліва ж була темрява, та з часом від променів місяця, що пробивались через дерева, загін побачив паркан. Трохи далі видно було високу промислову будівлю. Вони були майже у цілі. Тепер потрібно дочекатись охоронців, які пройдуть, та бігти вперед до паркану.

Через деякий час команда Мілани побачили ту саму парочку, що йшла поволі та обнімалась. Діти пройшли та зникли в темряві. То ж Мілана піднялась та витягла Алішу, яка весь цей час сиділа тихо в рюкзаку. Кішка, відчувши землю, впала на неї та почала перевертатись з боку на бік. Напевно, намагалася позбутися смороду щурів.

Ілля встав останній, притулився вухом до люку та, нічого не почувши, встав. Діти рушили до паркану. Йшли тихо, хоча й наступали на гілочки, які тріскались та розривали тишу навколо. Це дуже нервувало, але наче навколо нікого не було. Дійшовши паркану, почали перелазити через нього. Кішка пролізла між металевими прутами знизу. Потім невеликий ривок та діти вже були за деревами. Їх точно не буде видно зі сторони парку Совки. Але навіть якщо й побачать, то вже не має різниці. Загін покинув ворожу територію.

За пару хвилин дійшли іншого паркану перелізли через нього та опинились на дорозі, що вела до невеликого будиночку. На дверях напис «Дослідний центр». Мілана тихо засміялась від напруги. Вона майже у цілі. Вона вже почала собі малювати здивовані обличчя дорослих, що відірвались від дослідів та дивляться на брудних, покритих засохлою кров’ю дітей. Місця ж укусів щурів свербіли, та діти вирішили оглянути себе вже всередині. А може дорослі дадуть першу допомогу.

Ілля штовхнув двері, ті були відкриті. Діти зайшли в середину та ввімкнули ліхтарі. Походили по холу, знайшли сходи та пішли до них. Сходи вели як вгору, так і вниз. Почали спускатись, та вийшли у довгий коридор, який сам по собі йшов вниз. Йшли не менше десяти хвилин, коридор постійно повертав вліво та вниз. Десь метрів за сто, діти побачили на стінах ліхтарі, які світили червоним тьмяним сяйвом. Чи так і мало бути, чи їх джерело живлення майже сіло. Та загін зрадів, що світло є, тому їх ціль ставала більш ймовірна, а здогадки про дорослих в лабораторії більш правдивими.

В кінці коридору діти побачили двох дорослих, що спали біля дверей. Вірус наздогнав їх сімдесят два дні назад вночі. Він не пропустив нікого. Двері були без замку, тому Мілана штовхнула їх, та пропустила кішку. Ілля та Ксенія зайшли наступними. Вони опинились в невеликому приміщенні. Попереду ще одні двері. Зверху червоний ліхтар. По бокам від дверей ще двоє охоронців. Ці спали, опершись об стіну. В руках стискали справжні автомати. Тепер Ксенія вийшла вперед та спробувала відкрити двері. Вони були зачинені.

Ілля смикав за ручки силою, але двері тримались міцно. Діти помітили й невеличку коробочку справа від дверей, ліхтариком підсвітили та зрозуміли, що це був інтерфейс електронного ключа. Екран був в пилюці, проте, коли його витерли, побачили, що дисплей працює. Спробували натиснути кнопки з цифрами під дисплеєм. На екрані з’явились літери. Можна було ввести шість цифр. Ввели, натиснули зелену кнопку. Прибор тихо пискнув та екран замерехтів червоним світлом. Код не вірний.

У Мілани перехопило подих. Як так? Вони стільки пройшли, а тут кодовий замок. У них же немає ніякого коду. Вони ніколи в житті не зможуть зайти. Вона зняла рюкзак та дістала папку з документами від Інституту Вірусології, в якому вона знайшла адресу Дослідного Центру.

Дівчина сіла на підлогу та почала витягати папірці, перечитувати їх. Там були розрахунки, хімічні формули та багато іншого незрозумілого тексту. Але ніякого натяку на код до дверей в лабораторію. Ілля сів поряд, взяв ліхтарик в зуби, та почав допомагати з пошуками. А Ксенія в цей час почала ретельно оглядати двері, потім приладову панель для електронного ключа. Світити на екран, кнопки, повела вниз. Потім дівчина голосно ляснула себе долонею по лобу та почала швидко знімати рюкзак. Вона довго щось шукала, чортихалась та злилась.

Не витримавши, Ксенія почала трясти рюкзак вверх ногами, висипаючи все, що там було, після чого, почала розкидати речі та, коли знайшла те, що шукала, підскочила та запищала. Мілана та Ілля підняли очі на дівчину. Та всміхалась та підняла якусь карточку до свого обличчя

Вітаю, - всміхнулась Ксенія, - а це мій мультипаспорт.

Дівчина підійшла до панелі та приклала карточку до екрану. Прилад пискнув та засвітився зеленим кольором. Почулось, як відкрився замок, та двері самі відчинились вперед.

Ти неймовірна подруга, - засміялась Мілана – звідки в тебе ця карточка? Ми коли були на фармзаводі та знайшли документи, - сказала дівчина, - я побачила на шиї у жінки якусь нитку. Потягла, та вийняла карточку. Взяла собі на всяк випадок. Хоча я навіть уявити не могла, що ця карточка буде так нам в нагоді.

Ілля мовчки встав, поправив куртку, підійшов до Ксенії та поцілував її в щічку. Дівчина зразу ж почервоніла та засоромилась. Ілля відійшов, та почав збирати речі, які Ксенія так швидко розкидала по підлозі.