Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

магія була такою ж витонченою, як удар молотом по ребрах. І як я змучився б махати молотом після кількох ударів, те саме трапилося б при використанні вогню.

Тому не бажаючи ризикувати пожежею перебуваючи в лісі, я з великими клопотами прорубав собі дорогу назад, звівши нанівець всі свої зусилля. Я вийшов з лісу приблизно в тому самому місці що й увійшов, трохи подряпаний, і анітрохи не ближчий до Чорної Бібліотеки.

Я позбувся світлового меча і магічного зору, підняв руку і махнув у бік лісу, викликавши вогонь. Навколо моєї руки запалало полум‘я і полетіло вперед, перетворюючи ділянку лісу прямо перед мною у вогнище. Жар був нестерпним. Я був змушений зробити кілька кроків назад. Дерева палали, потріскували й шипіли, висловлюючи невдоволений протест, але майже все заглушав низький гул полум‘я.

Вогонь палав сильно, але не поширювався так, як я очікував. Я почав перейматися, що він стане маяком для всієї тієї гидоти, що досі блукала по Траксисі. Мертві, войовничі ворони не могли бути найгіршим, чи останнім з того, що залишалося. Вигоряння тривало надто довго, тож я допоміг поривом вітру. Результат виявився більше ніж задовільним.

-- Зупинися, -- пролунав голос з лісу, мелодійний і нелюдський. – Зупинися і я дозволю тобі пройти.

-- Чому це я повинен зупинятися? – відповів я. – Я сам доволі непогано пробиваю собі шлях.

-- Навіщо йти важким шляхом, якщо існує легкий? – І справа, неподалік від пожежі, з’явилася стежка.

-- Я дещо знаю про легкі шляхи, які тобі пропонують демони.

-- Тоді ти знаєш, що ми зв‘язані угодою і не можемо її порушити.

Це правда. Демони дотримувались угод до останньої букви… тому було життєво необхідним докладно розуміти на що вони погоджувалися.

-- Гаразд, -- сказав я. – Запропонуйте мені офіційний договір, Хащі. Які ваші умови?

-- Припини спалювати мене. На заміну отримаєш безпечний прохід через ліс до найближчого берега Гіркої ріки.

-- Дайте мені безпечний прохід до Чорної Бібліотеки.

-- На жаль мої володіння не сягають так далеко.

Я завагався. Від угоди з демоном ще ніколи не виходило нічого доброго. Але в цій я не бачив ніякої шкоди. Безперечно, я не продавав свою душу. Однак, я не поспішав.

-- На твоєму місці я б не думав надто довго, -- сказав демон. – Ти викликав вітер у володіннях лиховія. Ти привласнив його прерогативу, і він цього не стерпить. Якщо будеш продовжувати, він обов‘язково повернеться, щоб покарати тебе.

Від цієї думки я здригнувся. Якщо існувала хоч якась імовірність, що лісовий демон говорить правду, то я хотів якомога швидше продовжити свій шлях.

-- Гаразд. Я зупинюся. Але те, що вже загорілося, повинно само вигоріти.

-- Домовились.

З серйозними побоюваннями я пішов прокладеною демоном стежкою.

 

#

Майже відразу стежка почала завертати. Я зупинився, як тільки побачив це.

-- Ми домовилися про безпечний прохід до ріки.

-- Саме так, -- відповіли Хащі.

-- Тоді чому стежка веде в протилежний від ріки бік?

-- Чи в нашій угоді говориться про безпечний прохід найкоротшим маршрутом? Я так не думаю.

-- Вогонь не єдина зброя в моєму арсеналі, демоне.

-- Заспокойся, магу. Це буде тільки невеличкий обхід.

-- З якою метою?

-- Я хочу зустрітися з тобою лицем до лиця.

-- З якою метою? – повторив я.

-- Йди стежкою і задовольниш свою цікавість. Або зійди зі стежки і анулюй нашу угоду.

Кляті демони. Я пішов стежкою.

Невдовзі я вийшов на невеличку поляну, вкрита листям земля купалася в яскравому місячному світлі, якого я ще не бачив у Траксисі. Щербатий місяць висів прямо над моєю головою.

Посеред поляни стояло самотнє дерево, значно вище за інші в лісі, з товстим стовбуром і трохи менш покручене. В глибокій тіні його листя стояла якась постать. Людиноподібна, вона недбало спиралася на стовбур. Це все, що я міг побачити зі свого місця.

-- Великий маг побоюється підійти ближче, -- зауважила постать, мелодійним голосом з нотками сарказму.

-- З чого б це?

-- Тобі доведеться, якщо хочеш пройти далі. Стежка продовжується позад мене. – Постать стояла нерухомо, неприродно нерухомо. Не переступала з ноги на ногу, не жестикулювала руками. Нічого.

-- Ти хотів побачитися зі мною лицем до лиця, -- промовив я. – Тепер скажеш навіщо?

-- Я хотів побачити чи ти заслуговуєш на ще одну пропозицію.

-- Мене не цікавить ще одна умова з демоном.

-- Може так, може ні. Ти ще навіть не почув її.

-- Мені це не потрібно.

-- А якщо я скажу, що тобі не вдасться перетнути Гірку ріку? Що вона знищить тебе, якщо ти спробуєш? Що твій труп буде її забавкою, допоки твоя плоть не розкладеться, а кістки не осядуть на піщаному дні?

-- Неприємна думка, -- признав я.

-- А якщо я скажу, що знаю таємницю, як її перетнути? Тебе надалі не цікавить ще одна угода?

Кляті демони.

-- Які твої умови?

-- Прості. Візьмеш в мене одну насінину. Якщо тобі вдасться втекти з пекельних світів, кинеш її десь в ґрунт, присипеш землею. І підеш собі геть.

-- Ти хочеш, щоб я поширив Траксис на світ смертних?

-- Не Траксис. Тільки мене.

-- Навіть так, пробач, але це буде надзвичайно погано для смертних.

-- Не обов‘язково. Тут мені, та й усім