Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

Лиховій дув не тільки у фізичному світі, значно лютіше він дув в голові, і в душі. І це не був легенький вітерець.

Відчай, скомандував він, і я впав у відчай.

Знай, що ти абсолютно нічого не вартий, навіював він, і я погодився.

Глянь на всі пороки, які ти розпалив і підтримував наче багаття, на колючки, які ти стискав, пригортав до грудей, які ти так цінував, наказав він, і я глянув, і знов відчув весь біль змарнованого життя.

Зрозумій, що це жалюгідні дурниці. Що тобі навіть бракує переконання, щоб бути абсолютно злим. Що твої моральні напівміри прирікають тебе до нікчемності.

Я побачив і зрозумів, і навіть біль не приніс мені втіхи.

Тепер покінч своє жалюгідне життя, прошепотів він.

А тоді він промчав повз мене, я отямився і побачив, що тримаю біля горла ніж Амри. Я опустив тремтячу руку. Це далося мені нелегко.

Вперше відколи я обрубав йому голову, обізвався Півмісяць.

Він гірший за тебе.

-- Набагато.

Я хочу, щоб ти помер. Але не тут. Я більше не хочу цього відчувати.

-- Буду мати це на увазі.

Я повільно приходив до тями. Вплив лиховія не зник просто так, коли він промчав повз мене. Мій розум, душа зрештою теж, були забруднені й побиті. Я повторював собі, що почуття нікчемності, незначущості, огиди до себе мені нав‘язали ззовні, що це фантоми, що вони несправжні. Я знав, що це правда, але об‘єктивне знання було слабою втіхою від суб‘єктивного, брутального емоційного насилля.

До певної міри голос лиховія досі стирчить в моїй душі, крихітний осколок відчаю. Його краї дуже гострі, й вони ніколи не затупляються. Я навчився жити з ним. Кажуть, те, що не вбиває тебе, робить тебе сильнішим. Якби ж то це було правдою. Те, що не вбиває тебе, калічить тебе, якщо тобі не пощастило, і залишає шрами, якщо пощастило. Вижити – ось єдина нагорода, якої можна сподіватися, єдиний тріумф, що має значення.

Я навчився цього задовго до того, як лиховій спробував знищити мене. Його голос – лишень ще одна нота в похмурій симфонії.

Зрештою я встав з землі, запхав ніж в піхви й витягнув Руку Повішеника.

-- Більше ніяких фокусів, -- пробурмотів я. – Я не в настрої. Покажи мені шлях до Чорної Бібліотеки.

Вказівний палець витягнувся у прямій лінії від Шипа і каменя в мене за спиною. Я провів оком вздовж цієї лінії, й десь на відстані кілометра побачив темну будівлю, масивну, з божевільною кількістю веж і аркбутанів.

А між нами ліс, річка і стіна.

Тепер я знав де знаходився. Ліс – це були Хащі. Річка називалася Гірка. А стіна… о, стіна. Це була та сама, і водночас інша, стіна, за якою Хавак Срібний Меч провів в ув‘язненні половину свого життя. Подейкували, що Хом Деі, нечестивий герцог Траксиса, вважав за непоганий жарт відтворити цю стіну у власних володіннях.

Зрештою, через тридцять років, Срібному Мечу вдалося вибратися, і завдяки цьому перетворитися в легенду. Тридцять років життя вкрадені заради жарту.

В мене не було тридцяти років, щоб пробратися всередину. Але в мене було щось, що могло пробити стіну.

Я закинув ранець на спину і вирушив у дорогу.

30

Зі світловим мечем в руці я спустився з пагорба, перетнув невеличку, гнітючу галявину і невдовзі опинився на краю дуже темних лісових хащів.

-- Принаймні ти виправдовуєш свою назву, -- сказав я.

Я міг придумати десятки, сотні речей, які я б волів зробити, тільки щоб не заходити в ліс. Але обійти його зайняло б купу часу; він тягнувся вздовж річки так далеко, наскільки сягало око з мого спостережного пункту на пагорбі. Може навіть по всій довжині річки. Вивчені мною мапи, а принаймні наскільки я пам‘ятав, були недокладними. І мені не хотілося проводити зайвий час в Траксисі, якщо цього можна було уникнути. Траксис був значно гіршим за Голдорит, набагато підступнішим, брутальнішим і небезпечнішим.

Ці побоювання заходити в ліс дратували мене. Я не знав чи тривога, яку я відчував була природною обережністю, чи залишками навіяних лиховієм стражу і невпевненості в собі. Ця нездатність визначитися зі своєю мотивацією допомогла мені прийняти рішення. Між відчайдушністю і боягузтвом я автоматично обирав відчайдушність, навіть якщо це означало зайву небезпеку. Чи смерть.

Я викликав магічний зір і світловий меч і зайшов у Хащу.

В лісі не було височенних дерев. Вони були викривленими, сучкуватими й росли на купу, їхні гілки й коріння переплелися настільки, що було практично неможливо відрізнити, де закінчувалося одне і починалося інше. Я вирушив, уважно обираючи шлях, пригинаючись, переступаючи і відхиляючи гілки набік; але невдовзі в мене не залишалося вибору і я був змушений пробивати собі дорогу, все частіше і частіше використовуючи світловий меч. З кожним кроком хащі ставали густішими і більш непрохідними, чіпляючи мене за ранець, за одяг, за волосся.

Я зупинився, щоб визначити своє місцеперебування. Озирнувся туди, звідки прийшов… і побачив, що прорубаний мною шлях зник.

-- Чому я не здивований? – пробурмотів я.

Я ще раз витягнув Руку Повішеника.

-- Покажи мені інший шлях до Чорної Бібліотеки, -- наказав я.

Пальці навіть не сіпнулися. Очевидно, був тільки один шлях. Бурмочучи прокляття, я запхав руку назад в кишеню.

Вогняна магія – не мій коник. Це доволі проста магія; майже всі маги, яких я коли-небудь зустрічав, якоюсь мірою володіли нею. Я володів не надто добре; кількість енергії, яку я витрачав, коли працював з вогнем, була просто згубною. Деякі маги споріднені з цією стихією і можуть вправно орудувати нею хоч весь день. Я до них не належу. Моя вогняна