Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

 - Дівчата все зроблять. На місце втікача підберуть найвищого хлопця з іншої палати. А там ще підтасують. Ми для роботодавців все на одне лице.

 - І цього хлопця відішлють на роботи до «санаторію»?

 - Так з лазарету всім туди дорога, раніше чи пізніше.

 - А хворі, які бачили, як ми забирали Мирта, не видадуть Літу?

 - Обколоті вони всі, якщо хто що і бачив, то виразно пояснити все одно не зможе. Ти зараз, Ксюхо, не про нас, а про себе думай. Потрібно богиню шукати.

Я зажурилася:

 - І куди ж нам тепер?

 - У місто Орлок 319-й. Пішов чутка, що там на днях щось неординарне сталося. Гуркіт, спалах до небес, електрика пропала в усьому місті. Коротше, є припущення, що саме там і була одна з пасток, куди могла потрапити Творець.

 - Значить, нам треба в те місто...

 - Так, і це далеко. Доведеться летіти вантажним вертольотом у вигляді... вантажу. Дві години. Випустити вас там повинні два хлопця, вони на складі працюють. Що далі - не знаю. До міста 319 мої руки не дотягуються. Пароль той же, «Казці жити». Але, якщо відразу не відповідають, закінчуйте фразу по-іншому: «Казці жити не дозволимо». Загалом... ми дуже на вас сподіваємося, - Хар стиснув мою долоню. - Нам більше і сподіватися нема на що.

Літа вийшла десь по дорозі, а нас машина довезла до довгих і низьких складських приміщень, що вишикувалися за містом рівними рядами. Тут ми знову пересувалися на своїх двох і не раз чулося знайоме:

 - Казці жити!

 - Жити казці!

Казкарі виникали наче нізвідки, допомагали нам подолати якусь ділянку, і знову танули в темряві. Так ми дісталися до одного зі складів. Невисокий хлопчина провів нас до приміщення, де стояли стопи коробок різного розміру, обшиті брезентом тюки та дерев'яні ящики. Два ящика не були запечатані.

 - Ваші «ліжечка», - кивнув у їхній бік провідник.

Матусю, тісні ж які! Тут навіть ноги не розправити! Але вибирати не доводилося. На дно були накидані старі ганчірки з неприємним запахом, але довелося вмощуватися на них, лягаючи на бік і підтягаючи до живота ноги. Але ж демонові з його зростом ще гірше, ніж мені.

Хар простягнув нам по половинці буханки хліба і по пляшці води:

 - Беріть. Поки завантажать, дві години летіти і невідомо скільки чекати на складі, поки з'явиться можливість вас випустити. На воду тільки не налягайте, в туалет ніхто водити не буде.

Начебто жартував, але в очах його блиснули сльози. Розумію його, така крихітна надія на свободу...

 - Ми постараємося зробити все, щоб вижити, - посміхнулася я йому, - вижити і врятувати Творця. – Мирте, ти як?

 - Я вже майже відновився, - відгукнувся із сусіднього ящика демон. - Ну... Поки долетимо - точно відновлюсь. Буду як новий!

Хар потиснув йому руку, поплескав мене по плечу, і опустив кришки.

Ви знаєте, я ніколи на клаустрофобію не страждала, але коли лежиш в ящику, що пахне свіжим деревом, і в кришку забивають цвяхи... Неприємні аналогії виникають. А раптом нас так і забудуть на цьому складі?