Галина Курдюмова - Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова

Глава 28. Відьми.

Захлинутися я не встигла, моє горло звело судомою, а коли я знову отримала можливість дихати, ми з моїми викрадачами вже виринули в круглому кам'яному колодязі, заповненому до країв водою. Фігури в чорних плащах злетіли, мов ракети, вискакуючи з води і витягаючи заразом мене, і м'яко опустилися на викладену прямокутним камінням підлогу.

Я втягнула в себе якнайбільше повітря в запізнілому жаху, і раптом зрозуміла, що можу спокійно дихати, говорити і рухатися. Тільки ось кричати вже не було жодного сенсу, бо ми були тепер, як я вважаю, дуже й дуже далеко від підземного озера під особняком Полоцьких.

Тут усе було іншим. Висока кругла зала, викладена з грубого пригодного каменю різних відтінків, з величезними стрілчастими вікнами. Мозаїчне, різнокольорове, яскраве скло пропускало крізь себе сонячне проміння, заломлюючи його, і химерні відблиски блукали по залі. Стеля була сферична, розписана різними незнайомими знаками, символами та формулами. Двері теж були високі, двостулкові, покриті в'яззю, схожою на арабську писемність. Деякі ділянки стін виглядали темними, наче постраждали від пожежі чи вибуху. У самому центрі розмістився колодязь метрів зо два в діаметрі, обкладений по краю великим камінням, схожим на необроблений бурштин. З нього вилетіла третя «тварюка» у чорному.

Мене відпустили, невідомі викрадачі скинули чорні плащі на підлогу, і перед моїми очима опинилися три молоді, високі і дуже гарні жінки. Точно, незнайомі, таку яскраву зовнішність неможливо було б забути. Що ж, не чудовиська, не потвори, і то вже легше. До того ж вони, здається, зовсім не збираються приносити мене в жертву чи катувати.

Чому я так вирішила? Тому що вони весело сміялися, потискали одна одній руки, сплітаючи пальці, і трохи стукаючись лобами. Вони поводилися, як звичайні люди, які щойно виконали якесь неймовірно складне і небезпечне завдання.

- Вийшло...

- Вийшло!.. - шепотіли вони одна одній.

Я тільки переводила погляд з однієї на іншу, бо мені лишалося лише чекати, що буде далі. Втікати, перебуваючи поряд з тими, що мають такі можливості, як миттєве переміщення з одного місця в інше за допомогою води, або перетворення мене на безмовну і покірливу ляльку, та ще зараз, коли ми на їхній території, сенсу я не бачила. Та й самій уже цікаво стало, дух журналістки підбадьорився і став у стійку: пахне сенсацією.

Якщо мені досі мало сенсацій...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍