Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Не пам’ятаю. Я весь час десь лазив. – прибрав пальчики, ухилившись від прямої відповіді. 

Ну ось знову дратується, а вона лиш поставила невинне питання, що стосувалось його здоров’я.

– Не хочеш не відповідай. Ти гарний навіть з рубцями. А ще, коли сердишся.

– Побачимо наскільки вистачить твого терпіння і захоплення мною. Жартую. Краще скажи, куди б ти хотіла вирушити?

– Та мені б куди-небудь.

– Не правильно мислиш. Як же мета і шлях до неї? – взявся знову повчати, вбачаючи прогалини.

– Моєю метою було життя в столиці. Думаю, я впоралась з поставленою задачею. Хіба, ні? – спокусливою ходою попрямувала до виходу. 

Любомир провів дівчину зачарованим поглядом, така юна, а вже зубки показує. Втім сильні жінки йому завжди подобались, хоч би як не хотілось їх вгамувати. Он, мама, жодного разу не чинила батькові опору, і у, що це вилилось. Попри свою безмежну любов до неї, вважав слабкою. Була зручною для батька, а той взяв і знехтував нею.

На превеликий жаль Мар’яни, поїздку на море довелось відкласти. Любомир через завал на будівництві не міг вирватись з роботи, а летіти самій вона відмовлялась. Тому, аби бодай якось загладити гострі кути Любомир запросив Мар’яну на вікенд в інше місто.

– Я хочу до Львова, кажуть, там смачна кава. 

– Тільки не Львів. У мене з ним погані спогади. – безапеляційно відмовив.

– Не змушуй мене вставати на коліна і благати тебе передумати. – в голосі відверта спокуса, в очах німе благання.

– І, хто тут ким маніпулює. Гаразд. Ти не залишила мені вибору. Львів, так Львів.

Мар’яна, отримавши бажане, заскочила на Мира. 

– Дякую, що здійснюєш мої мрії. – зазирнула в очі, змушуючи його ніяковіти. Сильний по житті, та слабкий перед нею.

    Осінній Львів зустрів закоханих дощовою погодою, але це ніяк не вплинуло на настрій Мар’яни. Раділа, ніби дівчинка, яку батьки привезли до парку розваг. Любомир тримав кохану за руку, заряджаючись її емоціями. Бути причетним до чийогось щастя – відчуття з приємних. Місто це, не викликало в нього особливого захвату, радше навпаки. Дещо неприємні спогади відбирали бажання цілковито розділити з Мар’яною її захоплення. 

– Ходімо на “Вернісаж”, Соломія розповідала, що там можна придбати художні вироби, а ще прикраси ручної роботи.

Любомир закотив очі, бо Мар’яна вкотре змушувала його виходити зі зони комфорту. Витягувала його з мушлі в яку сам себе помістив, не бажаючи контактувати зі світом.