Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Звісно, можна, - прошипіла Віталіна, судячи з усього, зрозумівши, що спопелити мене поглядом не вийде. – Вона ж до вас приїхала, дітки.

Останнім з-за столу вибрався Андрій. Як настарший, він дозволив сестрам повиснути на мені, Олексі – радісно обійняти Снігуроньку з виглядом дитини, що вперше повірив в її існування, а тоді, також потягнувшись до мене за обіймами, прошепотів мені на вухо:

- Я знаю, що Снігуроньки не існує, тітко Олю, але я нікому не скажу!

- Це буде наша з тобою таємниця, - посміхнулась я у відповідь. – Дякую, любий, - і, випрямившись, вже гучніше заговорила. – А дідусь Мороз до вас часом не заходив?

- Ні-і-і-і! – хором відповіли Аня, Яна та Альоша.

- Відстав, напевне… - зітхнула я. – В нього величезний мішок з подарунками! Отакий! – я розкинула руки в сторони, демонструючи дітям масштаби. – Важезний… Певне, не зміг дідо донести… А раптом заблукав?

Очі вразливої Анечки стали розміром з п'ять копійок, Яна тільки штовхнула ліктем сестричку в бік.

- А Андрійко також губився в парку! – заявила вона. – А потім ми його покликали, а він прийшов!

- То я не губився! – пробурмотав хлопчик. – То я ховався від вас. Ми грали в хованки, а ви… - він перехопив мій погляд та замовк.

Я зітхнула. Все ж, батьки завжди дуже важливі для дітей. І якщо батьки дозволяють собі постійно гарчати один на одного, то чого дивуватись, що зовсім скоро діти копіюватимуть їх поведінку?

- Так давайте покличемо Діда Мороза! – знайшов вихід з ситуації Олекса, певне, досвідчений відвідувач дитячих свят.

- Давайте! – радісно підхопила я. – Діду Морозе! Виходь! Дідусю! – гучно вигукнула я.

Діти повторили, та так, що від гучного крику хотілось затиснути вуха долонями. Дід Мороз, без сумнівів, заклики почув – тут і справжній міг почути, так діти постарались, - і, тяжко ступаючи, ввалився в вітальню.

- Дідусю Морозе! – першою закричала Яночка. - Прилетів! – вона кинулась до Данила і в ту ж мить повисла в нього на шубі. Аня, недовго думаючи, повторила вчинок сестри і ледь не відірвала розшитий крихітними стіжками машинної вишивки декор.

- Доброго передноворічного вечора! Бачу, чекали мене, діти?

- Чекали! – хором відповіли вони, навіть Андрій, який до того старанно прикидався, що його це не цікавить.

- Через мене, - пророкотав Данило, майстерно змінюючи голос, - не спали?

- Не спали! – підтвердили діти.

- Свято без мене не починали?

- Не починали!

Я посміхнулась. Данило в оточенні дітей виглядав так мило, що в мене в голові поселилось ірраціональне бажання обійняти та поцілувати його. Тільки потім, звісно, коли діти підуть спати, а йому можна буде вийти з ролі Діда Мороза…

Тим не менш, я не дозволила собі остаточно випасти з новорічного сценарію, як і минулого разу, придуманого на ходу.

- Щось ти трохи припізнився, - протягнула я. – Чи така дорога дальня?

- Крізь ліси, сніги та бурю, ось олені й не змогли. Та прибув на свято наше, щоб дари свої роздати! – відповів Котовський. – Нумо, дайте діду стільчик…

Табуретка знайшлась майже миттєво…

- Може, я і Дід Мороз, та пройняв мене склероз. Ось, заплутався, і тут… Як, скажіть-но, всіх вас звуть? Лізьте, нумо, на стільця, віршик розкажіть-но, та отримайте дари – для найкращих діток!

- Можна я? – тут же застрибала Яночка.

- А ти вивчила вірша? – суворо поцікавився Дід Мороз, поставивши дівчинку на стілець.

Яна втупила погляд в землю.

- Ми не встигли, - забурмотала вона. – Тому що прикрашали ялинку…

- Ну, дідусю, хіба це не поважна причина? – втрутилась я, помітивши, що дівчинка вже зібралась плакати.

- Поважна, звісно ж! – посміхнувся Дід Мороз. – Нарядити новорічну красуню – важливіше вірша! Ай, гарна! Багато їздив, багато не був, а такої не бачив… Як з казки! А ви всі разом ялинку наряджали?

Хор дитячих голосів, здається, задовільнив цікавість Котовського. Яночка ж, що все ще стояла на стільці, спробувала з нього зістрибнути, да Данило її притримав.

- Почекай, - посміхнувся Дід Мороз, - спочатку подарунки! – він розв'язав свій величезний мішок і дістав звідти першу коробку. – Так, Яночко… подарунок від тата, - він добув з мішка велику коробку, певне, з лялькою, та поклав її біля стільця. – Подарунок від дядька Данила та тітки Олі, - дістав ще щось. – Від бабусі й дідуся, - гірка подарунків росла, - від тітки Віти, - щось невелике, але у Яночки і так очі світились від щастя при вигляді дарів.

Данило зняв дівчинку зі стільця, спіймав Аню, що крутилась поруч, поставив її на табурет і знову потягся до мішка, оголошуючи все той самий список. Після цього дійшла черга до Андрія; на стільця він, само собою, заліз сам, а ось при вигляді дядькового подарунка аж засяяв – залізна дорога, певне, була іграшкою його мрії. Та що там, від такого подарунка навіть я, доросла, не відмовилась би!

Коли Андрійко зліз зі стільця, звільняючи місце, і черга підійшла до Олекси, хлопчик несподівано зам'явся, і я зрозуміла, в чому причина – він-то тут чужий. Те, що Віталіна купила якісь сувеніри для Яни, Ані та Андрія, не означало, що хтось встиг потурбуватись про подарунки для Олексія.