Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

Правда, говорити, що мені це неприємно, буде нечесно.

Відкинувши геть всі думки, що не торкались святкування Нового року, я закрилась в ванну, зняла плаття, в якому зазвичай ходила в будинку, і надягла одяг Снігурки, розшитий срібними нитками. Як і минулого разу, плаття чудово на мені лежало.

Що ж, не знаю, для кого ці костюми продавались в тому магазині, але я навіть залюбувалась своїм відображенням. Плаття Снігуроньки лягло просто чудово, крім того, виглядало жахливо дорого. Коштувало воно теж, як я припускала, немало, але зараз всі сумніви щодо того, чи я достойна яких-небудь дорогих презентів від Данила, вдалось відкинути в сторону. Це ж свято для його племінників, а не для моїх, чому я повинна виходити до них в засаленій шубі, на якій минулого року чиїсь діти лишили кілька плям від майонезу, а комір злипнувся від вилитого на нього алкоголю?

Напевне, зараз мені позаздрила б будь-яка акторка, що грала Снігуроньку на всіх можливих святах та корпоративах. Пальто з хутряною оторочкою я вже надягала минулого разу, але тоді й не помітила, наскільки гарним воно було. В поєднанні з блакитним платтям з комплекту, з білими чобітками, в яких не лише на дитячі свята, а й по вулицям ходити можна, якщо нема загрози влізти в болото, пальто здавалось ще красивішим.

Я думала заплести волосся в коси, але відмовилась від цієї ідеї. Шапочку, що заміняла кокошник, також надягнула без особливого бажання, підозрюючи, що її, як і пальто, доведеться зняти, інакше я просто піджарюсь, ми ж не на дитячому, а на сімейному святі, врешті решт! Нема великого задоволення в тому, щоб зажаритись за кілька хвилин до Нового року.

- Внученько! – прозвучало за дверима. – Чи ти готова?

- Готова, дідусю, - хмикнула я, виходячи з ванної. – Тільки плаття занесу в кімнату.

- Чекаю, - посміхнувся Данило, - тільки швидше.

Він також переодягнувся. Хоча досі не застебнув розкішну червону шубу, прикрашену білими візерунками та хутром, тільки накинув її на плечі, зате не обійшов увагою інші деталі костюму: тонку білу сорочку, що нагадала мені одяг з різних історичних фільмів, може, не дуже й достовірних, чорні штани та високі чоботи.

- Якийсь ти зовсім не Дід, Морозе, - зітхнула я, змірявши його поглядом.

- Та хотів показатись Снігурці в нормальному вигляді, перш ніж надягну оце, - Данило потряс білою бородою. – Діти до десятої спати підуть, можна буде зняти шубу, шапку і бороду, а потім спокійно сісти за стіл.

Я посміхнулась. В цьому плані ми точно думали однаково.

- До десятої не так багато часу лишилось, - відмітила я, поглядаючи на його годинник, який, між іншим, треба було зняти.

- Ти думаєш, ми за час дитяче свято не проведемо? – розсміявся Данило. – Давай швидше. В нас сьогодні подвійна програма, спочатку діти, потім дорослі.

Я здивовано вигнула брови, пориваючись спитати, про яку таку програму для дорослих говорить Данило, але не стала уточнювати, вирішивши, що як раптом що, то буду імпровізувати на ходу. В нас вже одного разу вийшло, так чому вдруге мають бути проблеми?

Поки я заносила плаття, Котовський встиг начепити пишну білу бороду, що виглядала настільки натурально, наче була зі справжнього волосся. Правда, чому я дивуюсь? Данило міг і за таке заплатити, недарма він мені і на цьому костюмі цінником не хвалився, як і на решті покупок. Сховавши своє справжнє волосся під шапкою, щоб у дітей не виникнули зайві питання, чому у сідобородого Діда Мороза темно-русяве волосся і обличчя дядька Данила, запахнув шубу, підв'язав її поясом і взяв мішок з подарунками.

- Ну що, Снігуронько, - більш низьким, спеціально зміненим голосом поцікавився він, - готова?

- Готова, дідусю, - відізвалась я. – Тільки ви, дідусю, певне, геть не їли? Таким худим стали!

Данило розсміявся – новорічним, а не своїм нормальним сміхом, - підмигнув мені і задоволено заявив:

- А це, онучко, поки я подарунки возив, худим став. Потім будеш відкормлювати, після Нового року. Казали, ти знатний кулінар, онучко!

- Потім перевіриш, - фиркнула я, забувши про втому, про те, що весь день стояла на кухні, навіть про Вітасю забувши… - Пішли, дідусю! Діти чекають!

Мій Дід Мороз посміхнувся і заспішив донизу, але я все одно відчула якусь фальш. Дивно, Данило племінників любив, чого б то він таким засмученим йшов їх вітати?

Але, вирішивши не допитуватись, я пішла за ним і навіть, постукавшись, першою зайшла в вітальню, лишаючи Діда Мороза з величезним мішком подарунків за дверима.

- Вітаю, вітаю! – радісно посміхнулась я дітям, відчуваючи себе в теплому пальто наче в печі. – Ой, скільки гостей! Ну що, взнали мене?

Спіймавши на собі злий погляд Богдани, я на кілька секунд відчула себе рідкісною ідіоткою, що якогось чорта вирядилась в новорічний костюм і вирішила ось так дивно вітати дітей. Але, втішившись посмішкою Олени Володимирівни, коротким кивком Сергія Петровича, засоромленою спробою майже незнайомого мені Василя відвернутись і дивитись тільки на дружину, а ще – заздрісним поглядом Вітасі, я вирішила, що буду грати роль до кінця.

- Снігурочка! – не змусив себе чекати радісний вереск Яночки та Анечки. – Снігурочка прийшла!

- Снігурочка! – підстрибнув на своєму місці Альоша. – Мамо, можна я обійму Снігуроньку?!