Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

Розділ 22.3.

Свіжа, переодягнена в чисті джинси, пуловер і тепле пальто, Олександра швидким кроком попрямувала в ательє. Підбори ботильйонів у такт настрою дівчини відбивали жвавий ритм по вологій від недавнього дощу бруківці. Але раптово їй стало погано. Голова різко запаморочилася, перед очима затанцювали бензинові плями, ноги стали ватними, у роті пересохло. Майже біля самих дверей вона зупинилася і, вхопившись за мереживну металеву ручку, зробила один великий вдих. І видих. І ще один вдих-видих. Сире, просочене нотками озону повітря потроху допомагало впоратися з нездужанням, що нахлинуло, і полегшити дивний стан. До всього щастя ще проблем зі здоров'ям не вистачало. Чи це вагітність так на неї діє? Треба б уточнити це питання у лікаря.

Шура випрямилася й ще раз жадібно вдихнула величезну порцію прохолодного повітря.

Міркувати виходило теж погано. Думки метушилися, як пасажири в годину пік, руду красуню знову нудило, і дуже сильно нудило. Здавалося, шлунок влаштував їй бойкот і відмовлявся приймати все їстівне. Навіть маленький шматочок плавленого сиру, який руда бестія проковтнула на ходу, одразу вимагав повернення на вихід.

— Олександро Петрівно, що з вами? Вам недобре? Викликати швидку? — двері відчинилися, і мутним поглядом Саша впізнала Аллу, її адміністратора. Мабуть, через вікно вона помітила, що начальниці стало зле. — Тримайтеся за мене.

Не дочекавшись відповіді, жінка допомогла спертися начальниці на її плече і неспішно завела всередину. Китайські дзвіночки гучним музичним переливом сповістили про її візит, і тепер решта працівників на всі очі витріщилися на зниклу безвісти керівницю.

— Саш, що з тобою? — до неї підбіг її фінансист.

— Все добре... — величезний клубок нудоти не дав договорити, і Шура прикрила рота долонею, щоб не зганьбитися перед рештою швачок, які не зводили поглядів з імпровізованої сценки.

— Щось не дуже помітно, що добре, — Влад акуратно відібрав дівчину в адміністратора і, посадивши на м'який диван, миттю подав склянку води. Руда відьма зробила кілька ковтків прохолодної рідини й одразу відчула полегшення. Хлопець стурбовано ковзнув по ній поглядом, немов намагався зрозуміти причину нездужання.

— Владе, просто різка зміна клімату, я кілька годин тому прилетіла із Одеси, — прикривши очі, випалила Олександра. — Плюс важкий переліт.

Сашу дратувала така пильна увага, і вона дуже хотіла, щоб усі працівники повернулися на свої робочі місця і залишили її в спокої.

— Отже, — фінансист різко змінив тон голосу з улесливого, занепокоєного до зверхньо-зневажливого, — ми місця собі не знаходимо, шукаємо тебе, переживаємо, а ти на море втекла? На сонечку погрітися? Залишивши нас без грошей і з горою нездійсненних завдань? Це так непрофесійно, — поцокав він осудливо, поки начальниця перетравлювала почуту інформацію. Голова все ще ходила ходором, і думати довелося надто довго. — Спасибі Борису, що не кинув нас і зміг організувати робочий процес!

— Що? — ім'я коханця миттєво протверезило руду чортівку і та зі злістю підірвалася на ноги. — Так це все ви... — вона повільно обвела всіх працівників поглядом. — Ви віддали йому мої ескізи? Ви розповіли про мої ідеї?

— Ну так, я особисто і зателефонувала, і передала, — розгублено протягнувши, Алла вклинилася в їхню розмову. Вона повела плечима, не розуміючи, що тут такого.

— Господи, навіщо? — не контролюючи себе від гніву, Олександра зірвалася на крик. — Навіщо? Просто навіщо? Це моя колекція! Моя! — запнувшись, вона закрила долонями обличчя і, схлипнувши, тихо розплакалася.

Груди розпирало від болю і розчарування. Її зрадили найближчі люди. Бездушно розтоптали все, що вона створювала стільки років.

Чи це гормони давалися взнаки? Але образа зростала, сльози текли, не припиняючись.

— Вас довго не було, — тихо почала виправдовуватися Алла. — Ніхто не знав, де ви і коли повернетеся. На дзвінки ви не відповідали... І я вирішила... вирішила попросити допомоги в Бориса. Він же начебто ваш бойфренд?... — жінка закінчила репліку напівзапитальною інтонацією, немов сама засумнівалася у сказаному.

— Ніякий він мені не бойфренд, — ледь чутно прошепотіла Олександра, намагаючись заспокоїтися. Але виходило так собі. Сльози зрадницьки бігли по щоках, горло боляче здавило.

— Саш, — винуватий голос Влада змусив дівчину прибрати долоні від обличчя і поглянути на фінансиста. Хлопець широко розставив руки і по-дружньому обійняв начальницю, від чого та знову заходилася в плачі. — Ч-ш-ш, ну ти чого? - він ніжно гладив її по спині. — Адже ми хотіли, як краще. Ти ж стільки працювала, вкладала сил у цей показ. Щоб що? Щоб ось так просто від нього відмовитися? Втекти на море і забути про мрію всього свого життя? Так ти хотіла?

— В-влад, — ковтаючи букви, завила руда начальниця. — Адже він відібрав усе... усе... а ви йому допомогли... і навіщо? Навіщо це все?

— Ну що ти таке кажеш? — фінансист дивувався від почутого. Він відсторонився і запитально глянув на Сашу. Мовляв, вона серйозно? — Колекція твоя. Ніхто нічого не привласнював. Борис тільки дав грошей та організував увесь процес. Зайнявся запрошеннями, орендою залу, поставками і всім іншим. Усі права належать тобі. Ніхто нічого в тебе не крав.

— Я-як? — недбало витерши мокрі щоки, Шура здивовано озирнулася, і побачила, як швачки закивали на підтвердження слів фінансиста. — Значить... Борис просто допоміг?

— Він не просто допоміг, — Влад радісно стрепенувся, — а дуже допоміг! Можна сказати, що він урятував показ. О, про вовка промовка, — зі сміхом додав хлопець, коли китайські дзвіночки сповістили про візитера.

Серце рудої красуні пропустило удар, дихання стихло. Невже це він? Як у сповільненій зйомці вона обернулася та зіткнулася зі сталлю в очах її колишнього коханця. Блакитні джинси, піджак кольору мокрого асфальту, пасмо темного волосся, що спадало на лоб. Як завжди ідеальний і до біса впевнений у собі.

Усі колишні слова обурення, які вона так довго готувала до їхньої зустрічі, зараз застрягли в горлі й ніяк не допомагали скрасити виниклу безмовність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍