Тонке Драгт - Лист до короля

звинувачення, яке не можна поширювати, перш ніж ми не переконаємося, що це правда.

— На жаль, я мало що можу розповісти вам, — почав Тіурі. — Більша частина того, що я знаю — і це не так багато, — є таємницею. Але я певен того, що бурмистер якось пов’язаний з Евілланом і що він затримав мене й мого товариша за дорученням шпигунів з Евіллану.

— Але ж от-от буде укладено мир! — перебив його Долвен.

— Та помовч ти, дай йому договорити!

— Ще можу розказати ось що. У королівстві Даго-ната мене переслідували Червоні Вершники і напали на мене.

— Червоні Вершники з Евіллану, — прошепотів Ірувен.

— Так, Червоні Вершники з Евіллану, слуги Чорного Лицаря з Червоним Щитом.

— Одного з лицарів правителя Евіллану, — пробурмотів Ардок.

— Але що вони робили в королівстві Дагоната? -спитав хтось. — Ви ж не воюєте з цією країною на півдні?

— Ні. Наше королівство тут ні до чого. Вони переслідували одного з лицарів короля Унавена.

— Лицаря короля Унавена? — перепитав Ардок. -Котрого? Чи не Андомара Інґевелльського?

— Лицаря з Білим Щитом, — відповів Тіурі.

— Усі лицарі короля носять білі щити, — мовив трактирник.

— Когось із Лицарів з Білим Щитом, — повторив Тіурі.

Він вирішив не називати імені лицаря й не розповідати, що того було вбито Червоними Вершниками. Зрештою, йому було сказано, що доручення слід збе-регти в таємниці, так він і чинитиме, доки не зможе розповісти всього королю Унавену.

— Бурмистер отримав листа зі сходу, — продовжував він, — після чого розпорядився, аби до нього приводили всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Це розповів мені його писар.

— Його писар? — перепитав трактирник.

— Так, — сказав Долвен, — цей, отже, також на нашому боці.

— Але навіщо йому знадобилися ті юнаки? — дивувався Ардок.

Тіурі промовчав.

— Ти ще не второпав, що це секрет? — запитав Ірувен. — Він шукає когось — одного чи двох. Мартин, звісно, знає, для чого, але не може розказати.

— Усе, що я розповів вам, — правда. Ви маєте повірити мені й допомогти. Зрозумійте, від цього залежить усе!

— Чим ми можемо тобі допомогти? — поцікавився Ардок.

— Мені треба якомога швидше їхати далі, але спершу.

— А як же бурмистер?! — вигукнули разом Долвен та його сусід.

— .Спершу я маю звільнити Паккі, мого друга. Я не можу покинути його тут.

— Але як? — спитав трактирник.

— Може, підкупити вартових? — запропонував хтось.

— Підкупити! — презирливо кинув Ірувен. — Підкуп! Невже в нашій Данґрії дійшло вже й до цього?

— А як ти хочеш?

— Іти до ратуші, усім разом, і вимагати його звільнення.

— Безглуздо, — заперечив Долвен. — Зчиниться бійка, проллється кров! Невже в Данґрії дійшло вже й до цього?

— Послати звістку королю Унавену?.. — запропонував хтось.

— Ні, занадто багато часу. — втрутився Тіурі. Він не міг сказати, що сам є вісником, який має сповістити короля! І що має поспішати, але не може покинути Пак-кі. Хто знає, що бурмистер та його поплічники з ним зроблять!

Усі заговорили разом. Але врешті-решт Ардоку пощастило заволодіти їхньою увагою.

— Слухайте всі! — проголосив він. — Мені ідея Іруве-на не видається такою вже й безглуздою. Я, звісно, не данґрієць, але й мені відомо, що нікого не можна посадити до в’язниці без причини і звинувачення.

— Саме так, — підтвердив Ірувен. — Це прописано в законі. У бурмистра немає ані законних причин, ані звинувачень, а про особисті причини він не говоритиме. Правда, Мартине? Ти ж казав про це?

— Так, — кивнув Тіурі.

— Отже, якщо ми підемо до нього й вимагатимемо звільнити хлопця, він не матиме підстав для відмови,

— вів далі Ардок, — інакше йому доведеться вигадати звинувачення.

— А якщо вигадає? — припустив трактирник. Вийде так, що ми далеко зайшли.

— Як вас арештували? — спитав Ардок у Тіурі. — Просто так, не висунувши звинувачень? Чи були там свідки?

— Його солдати не будуть свідчити проти нього! -заперечив Долвен.

— Писар теж був при цьому, — сказав Тіурі. — Він може підтвердити, що жоден із нас не зробив і не сказав нічого такого, за що нас слід було б кинути до в’язниці.

— А твій товариш одразу втік? — спитав Ардок.

— Так. Щойно зрозумів, що бурмистер замислив зле.

— Можемо зробити так, — запропонував трактирник.

— Зараз у ратуші почнеться Рада старійшин, а вона завжди відкрита для публіки. Ми просто прийдемо туди.

— Бурмистер не наважиться у відкриту піти супроти закону, — підтримав його Долвен.

— Треба просити магістра Дирвіна піти з нами, -запропонував сусід Долвена. — Він людина впливова, його слово справить враження.

— Магістер Дирвін — старійшина Цеху сріблярів, -прошепотів Ірувен Тіурі. — Раніше він входив до Ради старійшин, але пішов у відставку, бо ніколи не погоджувався з бурмистром.

— У будь-якому разі магістер Дирвін має знати те, про що розповів цей юнак, — продовжував сусід Долве-на. — Про евілланських шпигунів і про решту.

— Щось я не зрозумів, — завагався Долвен. — Ми ж начебто збиралися укласти мир.

— Кажуть, — тихо мовив Ардок, — але скільки минуло часу відтоді, як відбули королівські посли? А новин ми не чули. Лицар Андомар, знаю достеменно, досі не повернувся до Інґевелла.

— Так само, як лицар Едвінем не повернувся до Фо-рестерре, — додав Ірувен.

— Це не так швидко робиться, — сказав Долвен. -Евіллан далеко.

— Але жодна новина від них не надійшла, ані добра, ані лиха... нічого.

Усі принишкли. І Тіурі згадав, що вже чув ім’я лицаря Андомара. Як і Едвінем Форестеррський, він був з тими, кого король Унавен послав до Евіллану. Було зрозуміло, що з мирними переговорами щось пішло не так.

Вдалині пролунав бій годинника на вежі.

— Чули? — мовив трактирник. — Б’є на восьму. За півгодини почнеться Рада.

— Тоді ходімо, — запропонував сусід Долвена. — Я зайду за магістром Дирвіном. За півгодини, сподіваюся, ми будемо з ним у ратуші.

— А я говоритиму з усіма, кого побачу, — пообіцяв Ірувен. — Насамперед — на ринкову площу, там ще повно народу. Ідеш з нами? — запитав він Тіурі.

— Так, — юнак подивився