Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

що він змножує силу бойовиків, і прикрашують ним держала своїх мечів. Цей перстень буде тобі пригадкою про силу твого танку!

Він вибрав серед прикрас перстень з великим каменем і насадив Піторі на мізинець. Перстень був завеликий, і дівчина почала приміряти його на інші пальці, а старий уже розкладав по столі сафіри.

— А це ось саппір — Іссахарів камінь, або, як ідумейці кажуть, — камінь соромливих і невинних. Ти б не мала нічого одержати з них, правда, Піторо? — підсміювався дід. — Але твої очі наче двійко саппірів — синіх і глибоких, наче вечірнє небо. Візьми ці ковтки!

Хоч Пітора не мала вже в ухах місця на дві чудові сині краплини, але взяла їх, кохаючись прозорою синню барви, й завісила на старі ковтки, що звисали їй майже на плечі. Беназар висипав наступний капшук, і стіл укрився наче уламками блискучого леду.

— Це — керах, Піторо! Від страшного холоду піднебесних гір навіки застиглий лід. Візьми його в руки, який він прохолодний! Це є страшний камінь! Дивись, як зрослися в купу ці прозорі криштали! Бо вони живі й росли дуже поволі, від часу сотворення світу. Вони бачили Єдиного, коли він творив землю. Тому, коли вдивлятися в них, то можна бачити минулість і пізнати майбутність. Але це великий гріх і безчинство перед лицем Єдиного. Геть з ними назад до мішка, Піторо, щоб не спокушували нас!

Він знову позавертав друзи до полотняних ганчірок і всипав усе до капшука. Висипав черговий мішочок. Стіл засинів ясно-блакитними тюркісами, наче б зацвіли дикі польові гіацинти на схилах Гинону:

— А це таршіш, дівчино. Здалека привозять його фінікійці і розпродують пустельним народам. Вони вірять, що таршіш охоронятиме їх від розбійничих нападів. Як чудово пасуватиме ця таршішева стяжка до твого волосся!

Беназар обвинув Піторину голову блакитною стяжкою з тюркісів, милуючись хвилинку голубінню каменів у золотистому волоссі. Потім узявся за інші капшучки. І перед глядачами на дереві та Піторою знов проходили знані камені священного нагрудника первосвящеників, таємного Урім і Тумім. Симонові золотисті топази — пітдаг, Ґадові каламутні шебо — опали, агати й халцедони, Беньямінів яшфег — яспіс, Юдів кривавий карбункул — нофек і рубін — кадкод, Завулонів камінь левів шогам — оникс і зелений камінь скромного Манасеєвого роду ахламаг — малахіт. Усіх їх знав Єгоханан. Виблискуючи різнобарвністю променів, сяяли вони перед юрбою з первосвященичого нагрудника при кожному богослуженні. Але, лише бачивши їх тут на столі, чувши їхній сухий цокотливий перекот по широкій площі, слухавши до кожного Беназареву оповідь, почав відчувати юнак їхню таємну міць. Так, їх можна було любити, ці застиглі блискучі краплі і промені барв і сяєв. Не дурно ж так трусився над ними старий фарисей! Не дурно такими прекрасними оживленими й теплими ставали вони, коли займали своє місце десь на теплій істоті Пітори. Вони сяяли з її волосся, блищали з пальців і п’ястей, обвивали шию і звисали з вух. Кожен рух дівчини кидав снопи іскор і барв. А старий не вгавав. Він запалився і виймав із арґазу все дальші й дальші капшучки, висипав дальші і дальші барви й іскри. Єгоханан бачив найтвердіший між усім сущим камінь шамір, що метав полум’ям, наче зелотська ватра опівночі, камінь, з якого зроблені підпори Божого трону. Бачив медовозлотний лешем, камінь гіперборейців, що притягує до себе дрібні речі, коли його потерти об вовну, й сипле довкола синенькі тріскотливі іскри. Старий тримав проти світла платівку з лешему, і Єгоханан добре бачив, що в її середині наче жива причаїлася маленька крилата бабка. Платівка також зависла на Піториній шиї, а перстені зі селенітом проти обпиття і гіацинтом проти злих духів ледь-ледь знайшли місце на перетяжених пальцях дівчини. Чудовий пояс, прикрашений аметистом — гахламаг — каменями некохання, камінням, що палку пристрасть обертає на пристрасну ненависть, Беназар лише показав Піторі і поклав назад до капшучка. Замість цього він обіп’яв навколо її шиї довгий шнур з молочно-лискучих зерен. Це були рамот — перли — найкоштовніші з найкоштовніших самоцвітів. Коли вони обвили Піторину шию теплими рядами — Єгохананові здалося, що то не неживе каміння, а якась таємна, жива сучастка її солодкої істоти. А потім прийшло важке, довге намисто з галузок пенінім — криваво-барвної морської рослини коралу, і пояс, прикрашений каменем грому обсідіяном, що, змелений на порох і змішаний з червоним вином і смолистими сльозами ливанського кедру, дає пізнати основу всіх речей — страшне, грішне й безбожне діло, що ним ще й досі займаються поганські греки...

Беназар виймав капшучки, висипав і знов збирав каміння, прикрашував Пітору, що без слова, жадібними блискучими очима занурювалася в казковість їхніх сяйв і полисків, і без упину говорив. Тримаючи на долоні або підносячи до світла вибраний камінь чи перстень, він наче сам собі згадував все, що знав про нього, все, що було святого і грішного, простого й високого. Він читав на незрозумілій мові незрозумілі слова, врізані в них, і врочисто звертався до Пітори, наче до другого, такого ж мудрого, вченого й обтяженого досвідом та літами співрозмовця. Вдивляючись і слухаючи, забули й Натан з Єгохананом про час і місце. Бо бачили лише принадну юнку серед барв і полисків самоцвітів та чули заворожливі старечі слова. На столі вже була купа капшуків, великих і маленьких, і, мабуть, в арґазі стало порожньо. Бо старий, не заглядаючи до середини, посунув рукою до глибини скрині й витяг чорну плитку. Але ні, це тільки на перший погляд здавалося, що вона чорна. Бо коли від неї відбилося проміння лампад — вона блиснула наче щире золото. Але увійшла в тінь — і знов була темна і чорна, як ніч. Відтягаючи від себе руку, щоб краще розібрати різані на ній знаки, читав Беназар урочистим тоном: «Устань і піднеси свій зір до вічного променистого неба!» Він спустив руку з таблицею й замовчав, наче діткнутий далекими думками, наче втративши з очей усе, що було перед ними. Помовчав і знов заговорив. А Єгохананові почало здаватися, що це вже не старий Беназар — хитрий, пролазливий фарисей-обманець, а мудрий-премудрий старший святого народу, що знає всі Ааронові таємниці і справдив усі Божі накази:

— Глянь, дівчино! Це камінь мертвих, камінь єгипетських поганських жерців. Ось сидить їхній бог Амон, щоб судити Ка — душу померлого. Ось важать її злі і добрі вчинки, а цей пес — це злий Ваал-Сет, а писар Сехет