Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

Зі замкненими очима, важко віддихаючи, лежала Пітора на ослоні.

Досі було промовлено мало слів. І дарунок серікону, й танок потребували їх щонайменше. Але, як поволі спадала напруга танкового чару, хотілося говорити. Наливши собі й Піторі з важкого глиняного глека свіжого гранатового соку до срібних потирів, Беназар розчесав пальцями покуйовджену бороду і випростався на ослоні:

— Піторо! Ти сьогодні танцювала, як ніколи. Подобається тобі цей серікон?

— Нічого кращого я не бажала собі, —– обізвалася покірно Пітора й поцілувала старого в скронь. Вона піднесла шовк із підлоги і знов умостилася на ослоні, загорнувшись у його бганки.

— Я радий, Піторо. А тепер присунь стола, запали решту лампад і принеси з долини мій арґаз, що стоїть під ліжком.

Пітора жваво стала на ослін і запалила решту світильників. Тіні вступилися до кутів, засміялися килимні взірці, ще різкішими стали старечі зморшки на Беназаровому обличчі. Потім присунула до ослону низького столика, й уже було чути, як тупають її ноги по східцях долі. За хвилину була вона знов на горі, несучи перед собою важку кедрову скриньку, обковану бронзовими обручами. Поставила коло столу й знов умостилася на ослоні. А Беназар витяг з-під пояса довгого срібного ланцюжка з бронзовим ключем. Він повернув ним у замковому отворі, заскрипів унутрішній засув і віко увільнилося. Витягши шию, заглядала Пітора до середини.

На перший погляд не було в арґазі нічого особливого. Його наповнювали до самого верху шкіряні гаманці зі шкіряними ж зашморгами, такі, як їх носять єрусалимські купці на дрібні гроші, лише все нові, невживані гаманці. З них підносився якийсь ще солодший, ще приємніший аромат, ніж той, що наповнював кімнату. Беназар розв’язав першого гаманця й висипав на долоню купку ніжно-жовтавих кульочок. Аромат став ще сильніший. Старий вдихнув його в себе глибоким дихом і простягнув руку до Пітори:

— Понюхай! Таких пахощів немає ані в храмовій скарбниці, ані навіть у Каяфи. Це для тебе, горличко! — зі скриньки він вийняв золотом вишиваний, на золотому ланцюжку капшучок, всипав до нього трохи зерняток і натяг Піторі на шию.

Дівчина була захоплена. Це був дарунок, якого вона собі давно бажала: мішочок з пахощами, що їх носили багаті пані між грудьми. Та ще й із таким ланцюжком! Вона притулилася до капшучка лицем, набираючи повні легені аромату, а потім так само притулилася до Беназара. Хоч старий і осоружний часом, він був вартий подяки.

— Мій пане! — тільки й прошепотіла вона.

— Це гавільський бедолах, Піторо. Не той звичайний, що його ті ошусти греки звуть бделіон чи маделькон і так дорого продають для храмового кадіння. Ти лише подивися!

Старий узяв між кінчики пальців і підніс до світла найбільше зернятко. Воно було ніжнозолотистої, імлисто-каламутної прозорості, наче затвердла краплина свіжого гірського меду.

— Лише з Гавіли, з того далекого краю, де живуть елефанти, малпи й могутні левіятани, приходить до нас цей справжній бедолах. Він капає там, кажуть, зі священних кущів до підставлених срібних мисок. І купив я його не від тих обманців греків, а від перського купця. Такого, знаєш, Піторо, з червоною довгою бородою й фарбленими на червоно долонями. Він казав мені, що кращого немає в цілій Сирії. Ти лише потри його між долонями, Піторо, й тоді понюхай!

Пітора взяла зернятко й потерла між долонями. Наче ледь підігрітий віск прилипала кулька до гарячої долоні, густий аромат підносився з рук. Беназар відкусив кавалочок і дав відкусити теж здивованій Піторі. Приємна гіркавість розійшлася по роті, і здалося, що аромат просякає нараз усю істоту. Подих дівчини був наче дух із храмової скарбниці, подумав Беназар і підніс долоні догори: «Слава тобі, який сотворив пахощі!» І взяв до рук наступний капшучок.

Натан на дереві нетерпляче штовхнув Єгоханана. Усе складалося якнайкраще. Аргаз був на столі, і не треба було за ним обшукувати цілого дому. Навіщо чекати! Але Єгоханан лише обернувся і приклав руку до уст. Ні, він хотів ще почекати. Чого? Він не знав і сам. Але здавалося неможливим після солодкого видива танку і звуків пісеньки вдертися до кімнати. Ні! Є ще час. Шкода залишити це чудове місце, звідки так чудово можна було бачити і чути все.

А Беназар струснув капшучком, і з сухим цоканням розсипалися по скатертині зеленкувато-сині камінці берилів. Пітора тісніше притулилася до старого, і коротке зчудоване «ах» видерлося їй з горла. Бо й було чого. Грубі печатні перстені, необроблені кристали, оправлені в золото підвіски, намиста й ковтки. Наче застиглі краплини Великого Моря, вигравали вони в світлі ламп. Беназар узяв великий необроблений кристал і протягнув його проти світла.

— Глянь, Піторо! Це є шґум, священний камінь до первосвященичого нагрудника — Уріма й Туміма. Він присвячений Йосифовому родові. Сирійці називають його каменем мандрівників. Усі їхні купці носять важкі перстені із шгумом, бо вірять, що він принесе їм купецьке щастя. Хай же й тобі приносить щастя цей камінь!

Старий узяв один підвісок на тонкому ланцюжку й повісив Піторі на шию. На білій шиї він вигравав теплим зеленкавим вогнем. Дівчина піднесла його до світла, а старий зібрав решту назад до капшучка і з другого висипав криваво-червонасту купу карнеолів. І тут були печатні перстені, ковтки й круглі виточені перлини. Беназар вибрав із купи намисто. Наче краплини крові, загуслої непрозорої крові, висіли насилені на верблюдячий волос карнеолеві перлини.

— А це, Піторо, одем, камінь Рубенового роду, що так само прикрашає Урім і Тумім. Поганці кажуть, що він охороняє дівчат. Хоч ти вже не потребуєш охорони, — і старий задоволено засміявся, — але візьми й це намисто. Воно так чудово пасує до твоєї шкіри! — він обіп’яв намистом дівочу шию. — А греки кажуть про нього, що хто має слабкий і невиразний голос, хай візьме до рота одем і буде говорити легко і переконливо. З цього виходило б, — засміявся Беназар, — що кожен грек уже й родиться з одемом у роті. Бо переговорити тих ошуканців майже неможливо.

Зібрав карнеолі і з червоного мішочка висипав смарагди, їх було так багато, що стіл став зелений, наче галілейські луки після весняного дощу.

— Піторо! Це берекет — священний камінь роду Леві. Це левітський камінь, камінь жерців Бога живого, Ааронів і Мелхиседеків. Він є найкоштовніший в Урімі й Тумімі. А поганці ідумейці кажуть,