Вахтанг Теймуразович Кіпіані - Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР, Вахтанг Теймуразович Кіпіані

слів: «Дозвольте, Іване Федоровичу, у ці великорадісні дні…» і закінчується словами: «…Березень 1976 р. Світлана Кириченко… заспокійливі в сто крат Катерина Шевченко».

Документ являє собою лист-звернення до Івана Федоровича (Драча) з нагоди присвоєння йому лауреата Шевченковської премії. Автор (С. Кириченко) дорікає ювіляра за те, що він несе «вірну поетичну службу», коли один із його колишніх побратимів «нині надійно захищений майже сибірськими снігами». В цілому за змістом документ ідейно-шкідливий.

53. Рукописний лист, виконаний синім барвником на двох аркушах білого нелінованого паперу стандартного формату, що починається зі слів: «10.2.80 р. Дорогий Василю! Дістав твого чергового листа…» і закінчується словами: «…Бо все — непевне. Щиро. Василь».

Автор листа (В. Стус) описує своє життя в Києві, де, за його словами, він «ще далі от України, ніж на Колимі», бо «Києва нема. Є пам’ять про в’язнів і засланців». В цілому лист ідейно-шкідливого змісту.

54. Чотири аркуші (подвійні) з учнівського зошита в лінійку, на яких міститься рукописний лист, що починається зі слів: «Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!..» і закінчується словами: «…хоч то бувало не часто, на жаль». Текст виконано різними почерками. На перших двох аркушах — одним почерком, барвником фіолетового кольору, на 3–4 аркушах — іншим почерком, барвником синього кольору.

З тексту зазначеного листа вбачається, що його автором являється Стус Василь Семенович, який, перебуваючи на засланні в Магаданській області, з 20 серпня по 18 жовтня 1977 року знаходився на лікуванні в Транспортинській лікарні Тенькінського району. З листа також видно, що його було виготовлено після 18 жовтня 1977 року, під час перебування автора на «лікарняному бюлетені».

В листі автор з ворожих нашому суспільстві позицій зводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад. Зокрема, твердить, що в українського народу начебто «катастрофічне духовне існування», влада нібито «душить» та проводить «репресії українців», а тих, «що виносять на собі найбільший тягар у всіх зачинаннях протестаційних», висилає «за крайокрай».

Поряд з цим в листі зводяться наклепницькі вигадки на національну політику КПРС та братню дружбу українського й російського народів. Так, автор пише: «Шовіністична лють проливається на нас — у першу чергу» і «взагалі в Росії антиукр. дух дуже високий».

Згадуючи свою колишню судимість, автор — Стус зазначає, що він залишився на тих же націоналістичних позиціях і тепер не буде сидіти, «склавши руки», зокрема вказує: «Проте скажу — аби ви знали: в разі арешту я відмовлятимусь вести будь-яку досудову розмову, хай і запихують в божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародних організацій, членів Наглядового комітету, Конгресу світових українців. А не доможуся — оголошу голодівку на весь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово — буде лише останнім. І в ньому я не дам завузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку страшно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.».

55. Два примірники машинописного тексту, кожен на одному аркуші стандартного формату, що починається зі слів: «Свідомість того…» і закінчується словами: «…Засуджений на довічне життя Василь Стус». По тексту маються виправлення і дописки, виконані фіолетовим барвником. В тексті йдеться про те, що його автора нібито переслідують, не дають йому можливості працювати за фахом. В цілому текст ідейно-шкідливого змісту.

56. Шість аркушів білого паперу стандартного формату з машинописним текстом (не перший примірник), що починається зі слів: «Нещодавно в “Літературній Україні…” і закінчується словами: «…право на життя, на радість праці». Останній аркуш машинопису виконано в двох варіантах. Текст являє собою відповідь на статтю О. Полторацького «Ким опікуються деякі “гуманісти”, надруковану в газеті «Літературна Україна».

В цьому документі автор виступає на захист засудженого за проведення антирадянської агітації та пропаганди С. Караванського, намагається виправдати ворожу діяльність В. Чорновола, М. Осадчого та інших осіб. Поряд з цим зводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський і суспільний лад; паплюжить радянську дійсність, стверджує, зокрема, що на Україні нібито переслідуються інтелігенція та науковці, начебто відсутні демократія і свобода, а далі пише: «Чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 р. Упродовж наступного часу були засуджені з політичних мотивів десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів…» При цьому автор намагається переконати читача в тому, що в нашій країні нібито знущаються з «соціалістичної законності, правосуддя, демократичних свобод».

57. Три аркуші білого паперу стандартного формату з рукописними чорновими записами, аналогічними за змістом зазначеного вище наклепницького машинописного документа відносно статті О. Полторацького. Записи починаються зі слів: «В зарубіжній психології…» і закінчуються словами: «…на одне слово що лист».

58. Чотири аркуші білого паперу стандартного формату з машинописними текстами віршів без заголовків, що починаються зі слів: «Тагіл. Зима…», «Опівночі, о дванадцятій годині…», «Чого ти ждеш…», «Йде середня людина…», «Я йшов за труною…», «О краю мій…» і «У щастя, кажуть…». Перелічені вірші за своїм змістом ідейно-шкідливі. В них автор тенденційно описує життя радянських людей, в оточуючому його світі бачить лише чорні фарби.

59. Сімнадцять аркушів паперу, з яких сім стандартних і десять з учнівського зошита, з рукописними текстами віршів, виконаних різнокольоровими барвниками та простим олівцем. Вірші без заголовків, починаються зі слів: «Сьогодні — ти…», «Лиш прориваючись крізь ґрати заборон…», «Потоки», «Немає правди на Землі…», «Перед твоїми очима…», «Идут не образумясь…», «Рубікон як мета…», «Сумнів», «О, як тебе збавляє гріх!..», «Отак і жив…», «І що ти скажеш?…», «Загнав коня свого…», «Дякую Господу — чверть перейшла…», «І знов повзуть вози московські…», «І вже коли набридло ждати…», «Все душите, душителі кохані?…», «Але п’яний сміх Котляревського…».

Більшість віршів за своїм змістом ідейно-шкідливі. В них автор викривлено зоображує минуле та сьогодення України, тенденційно описує своє перебування в місцях позбавлення волі. Зокрема, у вірші «Немає правди на Землі…» він пише:

Немає правди на Землі.

Ані у нас, ні на чужині.

І ходить лихо не по лісі —

по Україні…

60. Аркуш білого нелінованого паперу стандартного формату, перегорнутий вдвоє, з рукописним текстом, виконаним зеленим барвником російською та іноземною