Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

ти нас так випробуєш? Чи не достатньо тобі нашої козацької крові? Що нм треба ще зробити, щоб ти поглянув на нас прихильним оком? Як повинні ми благати тебе про милість?

— А я не стану, — промовив він, піднімаючись. — Семени! — крикнув він своїм людям.

Всі скочили на ноги.

— Повертаємося, — тихо сказав Богун. — На Україну!

Епілог

З них трьох Юстина Годебська, вона ж Євгенія де Мейі Ласкаріг прожила найдовше. Бертран де Дантез відійшов швидко; ще того ж місяця, коли він повертався у Францію, згинув в одній зі сварок в корчмі десь в Силезії, де його вдарив в спину ножем п’яний сілезький шляхтич. Богун дочекався слави та хвали в степах України. Він водив під Хмельницьким полки, ходив до Молдавії і на ляхів під Жванець[130], а коли Anno Domini 1654 гетьман продав Україну Москві, полковник до самого кінця давав свій голос проти переяславській угоді. Ходили навіть чутки, що він, може, перейде на сторону Речі Посполитої та прийме королівську булаву. Але ж він залишився вірним Хмельницькому і бився з таким же хоробрим, як і він сам, Стефаном Чарнецьким, боронив Умань перед коронними гетьманами. А через дванадцять років після Батогу Богун згинув, розстріляний, коли гетьман Павло Тетеря звинуватив його у зраді і — що здавалося глузування — в тайних перемовинах з Москвою.

Євгенію ж чекала зовсім інша доля, ніж кальницького полковника. І тільки сам диявол знав, чи була то дійсно Євгенія де Мейі Ласкаріг, чи, все ж, треба було її звати Юстиною Годебською. В рядах козацтва, де вона грала не останню роль як дружина полковників чи любовниця славних молодців, вона казала звати себе то Роксоланкою, то Мартою чи Мартиною. Вона ходила разом з запоріжцями на ляхів, татарів, на Москву, пережила трьох чоловіків; останнього ж з них — отамана Івана Сірко — покинула, зв’язавшись з якимось Оруном з Немірова, купцем, який постчав одалісок до гарему великого турецького візира. Але ж, коли у 1678 році Юрко Хмельницький напав на дім її чоловіка та страшно поганьбив дівчат, що перебували там, своїми інтригами в Стамбулі вона привела до того, що Юрася скоро задушили посланники султана. Безбожна жінка потім оголосила себе «княжною Сарматії», тільки для того, щоб отримати від турецьких посланників такий же шовковий шнурок, який півроку раніше було запропоновано молодому Хмельницькому. І ось таким чином вся ця історія і закінчилася.

Кінець

Від автора

Розділ 1

Рани, які він отримав на берегах Пляшівки… — 30 червня 1651 року, в останній день битви під Берестечком Богдан Хмельницький і татарський хан втекли, залишаючи власній долі козацький табір з запорізькою піхотою та юрбою черні Ще донедавна знаходилися історики, які твердять, нібито битва була вже майже виграна козаками, однак хан зрадив і викрав Хмельницького в найбільш важливий момент битви. На жаль, польські джерела та докладний аналіз подій на берестецькому полі заставляють цьому заперечувати. В момент втечі хана татарські війська були знекровлені кількома атаками на коронну армію, а козаки на правому фланзі були розбиті та відкинуті до табору. Станіслав Ошвенцім прямо пише, що Хмельницький сам збіг до намету хана, оскільки опасався того, що молодці, за старим козацьким звичаєм, оскаржать його у зраді та видадуть Янові Казимиру взамін за врятування власних срак від польських шабель. Практика видачі власних вождів ворогові в момент поразки була прекрасно відома козакам, а Хмельницький навіть дуже добре розумів то, яка б його чекала доля, якби він вирішив залишитися у таборі.

Після втечі гетьмана і татарів, запорізька піхота та чернь сховалися у фортифікованому таборі в болотах річки Пляшівки, польська армія оточила їх. Козаки вибрали власним наказним гетьманом Філона Дзедзялу, а коли той виявився аж надмірним кунктатором (він погоджувався на видачу старшини королеві, щоб врятувати іншу частину війська), його скинули з гетьманства і вибрали вождем Івана Богуна, який постановив закінчити насипання греблі через ріку, щоб через неї вивести військо. На жаль, коли 10 липня він виїхав з табору, щоб атакувати війська Станіслава Лянцкоронського, які стояли на другій стороні, в таборі вибухла паніка, бо козакам вважалося, нібито їх предводитель теж накивав п’ятами. Багатотисячна юрба черні потягла Богуна з собою. Можливо, що тоді полковник одніс поважні рани.

…захищаючись в таборі під Старицею… — в серпні 1638 року твс капітулювали козацькі повстанці під командуванням Дмитра Гуні. Сам Гуня перед тим втік з табору, подібно тому, як Хмельницький з-під Берестечка, і тільки завдяки тому залишив голову цілою, хоча і не надовго. Річ у тому, що козацький отаман відправився на Дон, де в 1642 році згинув під час спорів та сварок між старшиною та простими козаками.

Втечі козацьких предводителів були настільки буденними, що до часів Хмельницького важко знайти козацького вождя, який би у момент розгрому до кінця залишився б на своєму становищі. Ще до того, як Гуня збіг з-під Стариці, кілька разів від козаків втікав попередній предводитель бунту — Яцек Остряниця (Остржанін), але йому не повезло, оскільки кожен раз він натикався на стражників, які завертали його до табору. Ще раніше, в грудні 1637 року, після програної битви під Кумейками, накивав п’ятами Павел Михнович Бут, прозваний Павлюком. Заради правди треба сказати, що Семен Наливайко ніколи з табору під Лубнами не втікав; не було куби, оскільки гетьман Жулкевський настільки щільно оточив табір сторожею, що навіть і миша не могла прошмигнути. Не втікали також, треба віддати справедливість: Тарас Федорович з-під Переяслава в 1630 році, Марек Жмайло з-під Куруковського Озера в 1625 році і Григорій Лобода під час облоги Солониці — останній тільки тому, що відразу ж після того, як його зняли з отаманства, молодці порубали його шаблями.

У святого Михайла, під Золотим Дахом… — Церкву святого Михайла в Києві в XVII сторіччі називали Золотим Дахом, оскільки весь він (дах) був покритий золоченими плитками.

Печера… — Печерська Лавра в XVII сторіччі, як подає Вільгельм Боплан[131], «на півмилі вище Києва», оскільки до середини ХІХ сторіччя була окремим містом. Саме під цим монастирем знаходяться славетні печери, а в них — муміфіковані залишки монахів.

Трехтимирів — містечко на південь від Києва, яке Стефан