Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Хто ж то вчинив?

Незнайомець відступив до коня, потім перерізав ремені, які підтримували пакунок та скинув його на землю. Клунок глухо застогнав. А тоді незнайомець розпутав ремені, розкрив верхню частину мішка, відкриваючи молоду, чорноволосу, зв’язану жінку з кляпом у роті.

А потім низько вклонився.

— Це я учинив, ваша милість козацький полковник. Я, Бертран де Дантез, сам особисто вислав оцю жінку та своїх рейтарів, аби не допустити до підписання угоди. Вони спізнилися і не здолали запобігти підписанню пергаментів, однак вбили всіх козаків та кинули підозру на ляхів… Це ми винні в цьому злочині. І тепер віддаємося до рук мил’с’даря.

Богун з відчаєм схопився за голову. А потім схопив в руки шаблю.

— То не може бути правдою… Ну що ти такого кажеш?! Для чого ти це все зробив?! Для чого нас порізнив та видав на різню коронну армію? Нащо повісив запоріжців у церкві за те, що вони підписали угоду з Річчю Посполитою?

— Я учинив все це, бо був… дурнем, милостивий пане полковнику. Пізніше я зрозумів власну помилку, хотів її виправити. Але запізно.

— За те, що учинив, згинеш в муках! Ах ти, сучий син, та я тебе цвяхами наб’ю, накажу на паль посадовити, кіньми роздеру! — прохарчав Богун. — І пізнаєш ти, що є смерть та страждання. За кожного убитого молодця пекельні муки терпіти станеш! І на це я даю тобі своє козацьке слово! Слово Богуна!

— Милості домагаюся…

— Так як ти можеш… І за що? Навіщо?

— Європа — то є шахівниця, на якій великі світу цього: королі, їх роди та династії розігрують безкінечну партію шахів. І так як в шахах, пішаки падають, а королі, навіть притиснуті до муру — ніколи своєї влади не втрачають. Для великих світу цього пішаками завжди є ви: козаки, поляки, литвини. Ось партія шахів добігає кінця, ось-ось роди та династії готові іти на порозуміння, щоб стерти з мапи світу Річ Посполиту, яка для них є лише калікою, байстрюком любельської унії, що був зачатий всупереч здоровому глуздові. Бо ж, як говорив майстер Декарт: cogito ergo sum — я мислю, отже існую, а чого не можна витлумачити розумом — того і нема. Нема Речі Посполитої, оскільки не може існувати панство, яким правлять потомки… лицарів. Не може діяти держава, що повстало не в результаті кривавих завоювань, а тільки унії та об’єднання Польщі та Литви. А раз існування Речі Посполитої та її шляхетного народу суперечить порядкам світу, тоді треба сумісно прикласти руку до її розборів. Тим часом, батовська угода, яку ви підписали, і унія трьох народів була б страшною загрозою для властителів Європи. Бо повстала б дивна та непередбачувана сила, якісь поєднані стани трьох народів, що опираються на… польській волі чи то сваволі. І ось цього ніхто з властителів Європи допустити не міг. І тому мене було вибрано для виконання цієї невдячної ролі.

— Кому ж ти служиш? Дияволу, електорові, московитам, шведам?

— До сих пір служив я польському королеві Янові Казимиру, який бажав видати вам на різню коронне лицарство.

— Нащо? О Боже, нічого не розумію!

— Щоб зробити з Польщі absolutum dominium, державу, в якій єдиним сонцем, що зігріває підданих, є король. А саме в цьому йому перешкоджала шляхта і складена з неї коронна армія. Це король зрадив Пшиємського, Собеського, свій народ, свій край, а не ляхи зрадили тебе, мил’с’дар полковнику. Це я зробив так, що Хмельницький вирізав польське та руське лицарство.

— Чому ти згодився служити королеві?

— Бо він витяг мене з-під шибениці. І дав надію, яку я давно вже втратив.

— А по що ти прийшов до мене? Я тобі гріхів не відпущу!

— Я прийшов віддати тобі своє життя. Вбий мене, мил’с’дар полковнику, оскільки я осудив на смерть благородних людей, громадян Речі Посполитої, які були останніми людьми честі на цьому паршивому світі. З того часу, як я зрозумів, кому служу, не можу винести свого тягаря. І чекаю на смерть. І прошу тільки одного, — прошепотів Дантез, — швидкого кінця.

Богун завив. Він схопив шаблю, замахнувся, а Дантез, якби передчуваючи, що станеться, упав на коліна та звісив голову.

Але ж удар не пав. Богун розкашлявся, захарчав, почав плювати кров’ю. Шабля випала у нього з руки. Він захитався, може б і впав, але тут же до нього прискочили козаки, підтримали, почали лити крізь стиснені зуби горілку.

Пройшов якийсь час, доки Богун опритомнів, глянув на Дантеза, що стояв на колішках в багнюці, а потім прикрив очі.

— Досить вже смерті, — буркнув він. — Немає в мене сил. Сідай на коня, німчин, та уїжджай, куди тебе він понесе. Повертайся до Франції та забери з собою пам’ять про те, що вчинив. І проголошуй, якими варварами є ляхи і козаки, дурню… Йди вже! Не бажаю я тебе бачити.

Дантез кивнув. Він вільно піднявся на ноги, схопив коня за вуздечку. А потім пішов в степи, прямо на заходяче сонце.

Богун з трудом піднявся з послання, указав на жінку, що лежала на землі.

— Заберіть її до таборів! Та бережіть, мов зіницю ока!

Полковник відійшов від табору. Йому хотілося бути одному. Усівся в степу, потім витягнув акт унії. Читати він не вмів, але вдивився в рівні рядки документу. В грудях він чув біль, в скронях він чув, як сильно б’ється пульс. Він тримав в руках батовську угоду. Угоду, що впроводжала б мир Божий на Україні.

І все надаремно.

Він зблід, і здалося, що ще сильніше посивів кальницький полковник. Риси обличчя загострилися, руки дрижали, губи стягнулися, відкриваючи ікла. Мовчки дивився він на степ України, а губи його ворушились, немов би він шепотів якусь давно вже забуту пісню. Вітер вирвав в нього з пальців аркуші документів і поніс їх до Дикого Поля.

— Все втрачено, — прошепотів Богун. — Все пішло псу під хвоста. І за що? За що?! Чи же не простив я ворогам моїм? Чи повинні ми вмерти, чи повинна згинути Україна і Річ Посполита? Чи повинні ми один другого вимордувати? И заради чого? На радість Москві, шведам та німцям? Отче наш, за що ж