Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

— Збирався віддати вам без пояснення. В останню хвилину, як-то кажуть.

Я засміявся.

— Ой, Сунько… Хтозна, яка хвилина — остання.

Гроші, звичайно, взяв — на майбутнє.

Попросив, уже коли закидав ногу — лізти в кузов попутки, навмисне, щоб бути спиною до Суньки:

— Якщо Лаєвська до вас навідається, вітання переказуй. Люблю я її.

Відчув шкурою крізь кітель і спідню сорочку, як мене обдало холодом від Суньки. Стрибнув назад на землю.

Сунька стояв блідий, як заморожений, схопився рукою за колесо. Немовби хотів зупинити машину, якби вона поїхала, а я не зліз до нього.

— Що, Сунько? Кажи зараз. Пізно буде потім.

Сунька бовкнув, і не з горла, а із самого живота:

— Поліна з батьком обговорювала, що у неї все готово, щоб із вас пшик зробити. Батько пошепки кричав, щоб його не вмішували, тому що він не поділяє. А вона наполягала. Сказала такими словами: «Мироне, тебе ніхто не питає, що ти поділяєш. А Цупкого ти розділиш зі мною. Уже розділив». Я не зрозумів усе до крапки. Але мені важливо знати, Михайле Івановичу. Лаєвська — шпигунка?

Я серйозно відповів, що треба з’ясувати.

— Коли приїжджала востаннє?

— Коли я з вами познайомився. Вона на хвилинку забігла. Ви в садочку сиділи чи де. Вона вашу постіль обмацала. Мама зробила їй зауваження, а Поліна відмахнулася. Вона нахабна. Кітель ваш мацала — сказала, їй такий крій треба вивчити. Батько сказав, щоб ішла до вас у садок, якщо щось треба. Вона відмовилася і забралася, як кішка. Просто вислизнула. Думаю, шпигунка. Ви як хочете. У неї всі звички такі.

— Звідки знаєш, які шпигуни?

— Хто ж не знає?

Я пообіцяв на потрібному етапі підключити Суньку. А поки щоб мовчав.

У кузові вантажівки я думав не про Лаєвську і не про гроші.

Підсумок який?

Підсумок такий.

Зусель мав на увазі взяти із собою гроші в Чернігів, коли йшов до мене захищати Довида. Малка йому дала або сам звідкись вигріб. Або Довид дав. І саме ці гроші вкрав у нього малий Гришко. Зусель пішов, думаючи, що гроші при ньому. І Малка так думала, і Довид. А їх у нього й не було. Це якщо Гришко всі взяв. А якщо не всі?

— Гришо, ти всі гроші у Зуселя взяв чи залишалося? — Я запитав спокійно, між іншим, коли нас підкинуло на черговій ямці.

Гришко відповів на видиху, весело:

— Усі.— І схаменувся. Але з викликом продовжував тримати посмішку.

— Для чого, чому — не питаю й не запитаю. Але як? Як ти їх забрав, що ніхто не дізнався?

— Просто. Малка думала, що я пішов надвір. А я не пішов. Вона гроші загорнула в газету, потім у ганчірочку, потім у кишеню піджака Зуселя засунула. Засунула і скількись-то разів виймала — назад засовувала. Начебто пробувала, як там тримається. А Зусель зранку збирався в Чернігів. Малка завжди казала всім, що Зуселя не можна чіпати, він дуже мало тямить. Вона за нього все намагалася робити. І ложку йому до рота несла. Він аж розсердився. Ну, вона гроші йому в піджак засунула, піджак на цвях повісила в сінях і пішла Зуселя кликати, щоб ішов снідати і в дорогу. Я, поки її не було, пакунок витягнув з кишені Зуселя. Гроші взяв, туди газету складену поклав. По-старому згорнув, потім ганчірочкою зверху. Як було. Я вмію, як було. У мене виходить. Зусель прийшов, поснідав, одягнув піджак і попхався. По кишені поплескав. У мене серце захололо. А він поплескав і все.

Малка йому гиркає і гиркає, на кишеню показує. Зусель головою дриґає, тримається за кишеню. Так і пішов. Як він повернувся, я хотів віддати назад. А куди? Малка кричить. Дід кричить. Зусель мовчить. Я подумав — раптом вони подумають, що він загубив гроші? Або витратив? Нехай, думаю. А вони у Суньки на збереженні. Вісімсят карбованців. Ого! Цілих же ж вісімсят!

— А цю торбинку бачив? — Я дістав зі свого речового мішка капшук.

— Бачив. — Знехотя погодився Гришко. — Мене дід просив спочатку розв’язати, а потім зав’язати, як було. Я й зробив. Ви татка вчили. І я теж навчився. Краще за татка.

— А що тут усередині, знаєш?

— Звичайно, знаю. Тут посаг Євки. Коли збереться заміж, їй віддадуть, щоб наречений її взяв. А вона сама витратити боїться, й дідові віддала. Вона сама приїжджала і просила: «Давай відкриємо, візьмемо трохи звідти». А дід її прогнав.

— І коли це Єва просила?

— Коли німого Зуселя привезла. Я чув.

— А ти сам не зазирав усередину, коли зав’язував?

— Хотів, дід заборонив. Сказав, хто в чужий посаг зазирне, сам ніколи дітей не народить. Воно мені треба? Бабське до того ж. Якби фінка або пістолет.

— Фінка? Як у мене в сидорі? Так? Гришко?

Гришко зовсім опустив голову.

— Навіщо ти до мене в сидір лазив, хлопче? Хто тебе навчив?

— Ніхто. Я сам. Я думав, що у вас там пістолет. Або ще що. А там фінка. Я хотів ще й ліхтарик. Але я тільки фінку взяв. Зав’язав по-старому. Фінку сховав. Дід знайшов, відлупцював. Фінку забрав собі. Ви мене не візьмете тепер?

— Візьму. Усього тебе візьму. З усім потрухом твоїм нещасним. Те, що ти мені розповів — молодець. Май на увазі — якщо чесно зізнатися, потім можна й забути. Не зовсім, а трохи всередині у себе притаїти. Але глибоко — пам’ятати. І не повторювати. Я тобі обіцяю, що не дорікну. А ти мені обіцяєш, що запам’ятаєш і не повториш. Ти не злодій. Ти збився з дороги. А тепер знову став. Зрозумів?

Гришко кивнув і підліз до мене під бік. Він заплющив очі і заснув. Вовка давно сопів з іншого боку.

І я теж заплющив очі для підбиття чергової риски.

Хотів її переступити. Але вона вже виявлялася не риска, а борт вище за полуторку. І я задерти ногу не подужав.