Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

акторкою. Я став би великим режисером, геніяльним творцем, розумієте? Але публіка не хоче мистецтва, наше суспільство не дозволяє дбати про мистецтво. Їм до вподоби мелодрами з детективами або паскудні французькі фарси, де дриґають ногами, та є гарненькі хористки й музика. А режисерові доводиться давати публіці те, чого вона хоче.

— На мою думку, в нашому місті повнісінько людей, що прагнуть незбагненого… А гляньте на саме місто.

— Вночі воно, звичайно, хороше, коли нічого не видно. Але на ньому не позначився художній смак, нема гарних будівель і нема духу давнини. Ось у чому справа.

Якийсь час вони стояли мовчки. Оркестра почала грати вальса з «Бузкового доміно». Зненацька Еллен повернулася до Ґолдвейзера й сказала прикрим тоном: — Чи можете ви зрозуміти жінку, що, часом, хоче стати повією, звичайнісінькою вуличницею?

— Моя люба, юна леді, як чудно чути такі слова від молоденької вродливої жінки.

— Вам, певно, ніяково? — Вона не чула його відповіді. Почувала, що ось-ось заплаче. Міцно стуливши кулаки, так, що гострі нігті вгрузли в долоні, затримувала подих, аж поки порахувала до двадцяти. Тоді мовила тремтливим голосом маленької дівчинки — Гаррі, ходімо танцювати.

Небо над картонними будинками — олив’яне склепіння. Якби пішов сніг, стало б не так похмуро, Еллен знайшла таксі на розі Сьомої Авеню й сіла, тручи занімілі пальці долонею. Будь ласка, на Західню П’ятдесят Сьому. — З-під хоробливої машкари втоми, вона дивиться на овочеві крамниці, вивіски, риштовання біля нових будівель, на фурґони, на жінок, на хлопців-посланців, на полісменів. Стуливши коліна й випроставшися, сидить на краєчку сидіння, стискаючи руками тонкий живіт. О боже, як насміялися вони надо мною. Стена взято від мене, спалено, а натомість лишилося те, що зростає всередині й колись уб’є мене. Почала тихенько плакати, затуливши обличчя занімілими руками. Хоч би сніг пішов.

Стоячи на сірому тротуарі, порпається в гаманці, шукаючи грошей. Невеликий вихор, що крутить уривки паперу в рівчаку, засипає їй порохом рот. Обличчя ліфтера кругле, з чорного дерева, з інкрустацією з слонової кости.

— Місис Стоунтон Веллз?

— Так, мадам, на восьмому поверсі.

Ліфт дзичить, здіймаючися вгору. Вона стоїть, видивляючися в узеньке люстро. Враз її заливає хвиля очайдушної якоїсь веселости. Витирає порох з обличчя скрученим носовичком, відповідає посмішкою на посмішку ліфтера, широку, немов клявіятура роялю, й бадьоро увіходить у двері, що відчинила наплоєна покоївка. У приміщенні тхне чаєм, хутром і квітами. Під дзенькання чашок цокочуть жіночі голоси, немов кури порпаються десь на птичні. Погляди пурхають їй навколо обличчя, коли вона увіходить до кімнати.

-----

Настільник залито вином і томатовою підлевою. У ресторані накурено, на стінах висять зелені й блакитні малюнки з краєвидами Неапольської затоки. Еллен одкинулася на спинку стільця. Вона сиділа біля круглого столу, разом з кількома юнаками й стежила, як дим з її сиґаретки кружляв спиралею навколо череватої пляшки кіянті, що стояла перед нею. На блюдці покинуто танула купка трикольорового морозива. — Хіба ж таки людина не має ніяких прав? Ні, промислова цивілізація примусить нас домагатися того, щоб був інший уряд та інший соціяльний устрій…

— Яких довгих слів він уживає, — пошепки мовила Еллен Герфові, що сидів поруч з нею.

— І все ж таки він має рацію, — буркнув той.

— А в наслідок невеличка купка людей захопила владу — й такої абсолютної влади ми не знаємо в усій історії всесвіту, починаючи ще з жахливої рабовласницької цивілізації Єгипту й Месопотамії.

— Слухайте, слухайте!

— Я говорю цілком серйозно… Єдиний спосіб боротьби — об’єднання інтересів робітників, пролетаріяту, працьовників, споживачів — чи ще як там ви схочете їх назвати, організовуючи їх у спілки, і, кінець-кінцем, ці спілки набудуть такої сили, що візьмуть владу у свої руки.

— На мою думку, ви, Мартіне, цілком помиляєтеся, бо саме ці жахливі капіталісти й утворили нашу чудову країну.

— Не сказав би, щоб вона була чудова. Я не оселив би тут і собаки.

— А я з цим не погоджуюся. Я люблю цю країну. Іншої батьківщини в мене нема… І, на мою думку, всі ці пригноблені маси варті того, щоб їх гнобити. Ні на що інше вони не здатні… Бо якби хто з них мав які здібності, то став би вже видатним ділком… Ті, що здатні на щось, ніколи не пасуть задніх.

— Я не погоджуюся, що видатний ділок є найвищий щабель людських прагнень.

— Але він дужче наближається до цього ідеалу, ніж якийсь там пришелепуватий аґітатор-анархіст… Бо всі вони, як не пройдисвіти, то божевільні.

— Слухайте, Міде, ви зневажаєте саме те, чого не розумієте, про що нічого не знаєте… Я не можу дозволити цього… Раніш, ніж зневажати щось, спробуйте зрозуміти.

— А для кожної інтеліґентної людини образлива вся ця соціялістична нісенітниця.

Еллен потягла Герфа за рукав. — Джіммі, я йду додому. Хочете пройти трохи зо мною?

— Мартіне, заплатіть, будь ласка, за нас. Ми мусимо йти, Еллі, ви жахливо зблідли.

— Тут якось душно. О, стало легше! Я ненавиджу суперечки. Ніколи не надумаю, що треба сказати.

— Ці люди щовечора жують ганчірку. Тільки й роботи їхньої.

Восьму Авеню оповивав густий туман, що душив горло. У цьому тумані тмяно блимали вогні, виникали невиразно обличчя, пропливали повз і танули, немов риба в мутному акваріюмі.

— Почуваєте себе краще, Еллі?

— Багато краще.

— Я дуже радий.

— А знаєте, ви єдиний з усіх звете мене «Еллі». Мені це подобається. Бо відколи я стала працювати в театрі, всі намагаються дати мені зрозуміти, що я вже доросла.

— Вас так називав Стен.

— Може саме тому я так люблю це ім’я, — мовила вона тихо й протягло. Так лине десь здалека крик уночі на березі моря.

Джіммі відчув, як щось боляче стисло йому горло.

— Яке все гидке! — сказав він. — Хотів би я покласти відповідальність за все на капіталізм, як це робить Мартін.

— А приємно так іти. Я люблю туман.

Якийсь час вони не розмовляли. У задушливому тумані гуркотіли колеса й линуло приглушене виття сірен і гудки з пароплавів на річці.

— У вас, принаймні, є кар’єра… Ви любите свою працю, маєте неймовірний успіх, — мовив Герф на розі Чотирнадцятої вулиці, беручи Еллен під руку, щоб перевести на той бік.

— Не кажіть так… Бо ви й самі не вірите в це. І я зовсім не така самозакохана дитина, як ви думаєте.

— Алеж я говорю правду.

— Воно було так, але ще до того, як я спізналася з Стеном і покохала його. Адже раніш я була малим дівчам, що безтямно захоплювалося театром і поринуло в зовсім незрозумілий світ, зовсім не знаючи ще життя… Одружіння на вісімнадцятому році й розлука на двадцять другому — це добрий рекорд… Але Стен був такий чудовий…

— Я знаю.

— Нічого навіть не кажучи, він примусив мене відчути, що є