Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

— Але я сердитий на нього за той божевільний вчинок… Так марно…

— Я не в силі говорити про це.

— Не будемо говорити.

— Джіммі, ви єдиний, з ким я можу розмовляти.

— Не варт дуже покладатися на мене. Може колись я теж накинуся на вас.

Обоє засміялися.

— Який я радий, що живу оце на світі. А ви, Еллі?

— Не знаю. Ось я і дома. Ні, не заходьте до мене, бо я одразу вкладуся спати. Надто зле почуваю себе… — Джіммі стояв, держачи капелюха в руці, дивлячися на неї. Вона порпалась у сумці, шукаючи ключа. — Слухайте, Джіммі, я можу сказати це вам… Вона приступила ближче й швиденько заговорила, одвернувши голову й тичучи в нього ключем, що блищав од ліхтаря. Туман наметом огортав їх. — У мене буде дитина… Стенова дитина. Я хочу кинути безглузде це життя й виховувати її. А що станеться — байдуже.

— Ой, Еллі це найсміливіший учинок, на який може зважитися жінка. Ви така дивна! Якби я тільки міг висловити, як я…

— Ні, ні! — Голос їй пересікся, а очі зросилися слізьми. — Я просто дурна! — Вона, немов дитина, скривилась і побігла вгору сходами, тоді як обличчям їй бігли сльози.

— Ой, Еллі, я хочу сказати вам…

Вона зачинила двері.

Джіммі Герф наче прикипів до місця, біля сірих кам’яних сходів. У скронях йому била кров. Ладен був розбити двері, щоб побачити знов Еллен. Прикляк навколішки й поцілував приступку, де вона стояла. Туман крутився навколо нього, переблискуючи яскравим конфетті. Тоді почуття захвату відлинуло, й він почав падати в чорний льох зневіри. Стояв, немов прикипівши до місця. Пройшов полісмен, пильно глянувши на нього — ставна синя колона, що вимахувала палицею. Стуливши зненацька кулаки, Джіммі пішов. — Як усе це гидко! — голосно мовив він. Обтер рукавом пальта порох з уст.

-----

Спершися на нього рукою, вона зіскочила з автомобіля, бо порон саме рушав. — Дякую, Ларрі! — мовила й попростувала слідом за високою його постаттю на прову. Легесенький річний вітрець видуває порох і дух ґазоліну їм з ніздрів. У перловому сяйві ночі чотирикутні будинки по той бік мерехтять, немов фейверк, коли він уже згасає. Олив’яні хвилі хлюпочуть об борти порону. Якийсь горбань грає на скрипку «Маріанелу».

— Ніщо так не допомагає, як успіх, — гудить низьким голосом Ларрі.

— Якби ви знали, як мені тепер байдуже до всього, то не стали б докучати цим… Шлюб, успіх, любов — усе це тільки порожні слова.

— Але для мене вони — все… Гадаю, що вам сподобається в Лімі, Еляйн… Я чекав, поки ви станете вільні. А тепер я тут.

— Ми всі не такі, як були… Що ж до мене, то я просто заніміла якось.

Річний вітер солонуватий. Віядуком над 125-ою вулицею немов жуки, повзуть автомобілі. Коли порон увіходить в причал, вони чують гуркіт колес на асфальті.

— Поїдемо назад краще автомобілем. А ви дивна, Еляйн!

— А по такому дню якось хвилює, коли вертаєшся до міської метушні. Правда, Ларрі?

Біля брудних білих дверей дві кнопки з написами: дзвонити вночі і дзвонити вдень. Палець їй тремтить, коли вона натискає дзвоник. Низький, гладкий чоловік з пацючим обличчям і масним чорним волоссям, зачісаним рівно над чолом, одчиняє двері. Куці, неначе в ляльки, руки, грибного якогось кольору, звисають йому на боках. Він згинає плечі, вклоняється.

— То це ви й будете та леді? Увійдіть.

— Ви доктор Абрамз?

— Так. А ви та пані, що про неї говорив мені телефоном мій приятель? Сідайте, будь ласка.

В кімнаті тхне чимсь, що скидається на арніку. Серце їй розпачливо калатає об ребра.

— Розумієте… — їй не подобається, що голос так тремтить; вона ось-ось знепритомніє. — Розумієте, докторе, що мене примушує конечність. Я беру розлуку з чоловіком і сама мушу заробляти собі на прожиток.

— Така молода… нещасливий шлюб… шкода… — Лікар мурчить тихенько, немов би сам до себе. З свистом зідхає і враз дивиться їй пильно в очі чорними, крицевими, колючими, як свердла, очима. — Не бійтеся, шановна пані, це дуже проста операція… Ви приготувалися?

— Так. Це не довго триватиме? Якщо буду в силі, я хочу поїхати о п’ятій годині на чай до знайомих.

— Ви дуже смілива, молода леді. За якусь годину й забудете про все… Шкода… Дуже сумно, що неминуче доводиться робити отаке… Та ви ще матимете і чоловіка й дітей… Може підете до операційної кімнати й приготуєтеся? Я працюю без асистента.

Вуличний гуркіт, немов бурун, розбивається об мушлю калатливої агонії. Вона дивиться в свічадо. Насунений на чоло шкуряний капелюх, напудроване обличчя, нарум’янені щоки, підмальовані вуста — все це машкара на її лиці. Всі ґудзики на рукавичках застебнуто. Вона здіймає руку. — Таксі. — Повз неї гуркоче пожежна машина. Автосмок, де люди з спітнілими обличчями натягають на себе ґумовий одяг. Деркотить розсувна драбина. Всі її почуття тануть разом з приголомшливим виттям сірени. Розмальований дерев’яний індієць на ріжку, з піднесеною рукою.

— Таксі!

— Єсть, мадам.

— Їдьте до Рітца.

Частина третя

І. Веселе місто, що живе безтурботно

На всіх держалнах П’ятої Авеню прапори. В лютому вітрі історії величезні стяги рвуться й тріпочуть на рипучих золотоверхих держалнах П’ятої Авеню. Зорі тихо стрибають на аспідному небі, червоні й білі смуги звиваються на хмарах.

У штормі оркестри — тупотіння коней і гуркоту гармат, тіні, що скидаються на тіні кігтів, чіпляються за тугі прапори, прапори — голодні язики, що лижуть, випинаються, тремтять.

Гей, далеко до Тіпперері… Вперед! Вперед!

Гавань напхом напхана смугнастими, як зебра, як тхір рябими пароплавами, протока Нерровз загачена золотом, золоті соверени купами лежать аж під самісіньку стелю в підземній скарбниці. Доляри скиглять радіом, усі телеграфні дроти вистукують доляри.

Та далеко за поворотом… Вперед! Вперед!

У ваґонах підземної залізниці очі всім ось-ось вилізуть з лоба, коли вони говорять про АПОКАЛІПСИС, тиф, холеру, шрапнель, повстання, смерть в огні, смерть у воді, смерть з голоду, смерть у болоті.

Гей, далеко до мамзельки з Арментіра, вперед! Янкі йдуть, янкі йдуть! На П’ятій Авеню гримлять оркестри — день Позики Волі, день Червоного Хреста. Шпитальні суда прослизають у гавань і вивантажуються, крадькома, вночі, в старих доках Джерсі. На П’ятій Авеню прапори сімнадцятьох держав сяють, майорять на лютому голодному вітрі.

І явір, і дуб, і плакуча вербина.

І в травиці зеленій вся божа країна.

Величезні стяги мають і тріпочуться на золотоверхих держалках на П'ятій Авеню.

Капітан Джемз Мерівейл лежав з заплющеними очима в кріслі, тим часом, як м’які голяреві пучки ніжно гладили йому підборіддя. Мильна піна лоскотала йому в ніздрях, він вдихав пахощі лавровишневої води, чув гудіння