Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

ним, якоїсь ду­же важ­ної події, - ох, зовсім ні! Ду­маю про йо­го то­му, бо скуч­но, бо хо­чу жи­ти якимсь теп­лим жит­тям, ду­маю, як­би з помс­ти, що Мар­ко згордів і в ос­танній хвилі про­бив моє сер­це, як но­жем…

Коли ба­чи­мо­ся з Оря­ди­ном у те­атрі, на кон­цер­тах або інших публічних місцях, тоді за­чаюємо­ся на се­бе пос­по­лу. Зе­лект­ри­зо­вані, май­же пе­ре­ля­кані в хви­лині стрічі, відчу­ваємо май­же в тім самім менті пот­ре­бу зав­да­ти од­но дру­го­му біль. Я узб­ро­ю­юся у всю гордість, яку маю до роз­по­ря­ди­мості, що­би да­ти йо­му відчу­ти, що я лю­бові і співчут­тя не бла­гаю; він же хо­че мені до­ка­за­ти, що не ро­бить собі з ме­не нічо­го, що потішив­ся вже дав­но по моїй втраті.

Його невідмінний спокій ви­во­дить ме­не з рівно­ва­ги, а раз за­не­по­коєна, тра­чу зви­чай­ний настрій. Си­лу­юся не ду­ма­ти над ним і - ду­маю про йо­го май­же не­ус­тан­но.

«До чо­го у йо­го цей уда­ний, аж у за­ро­зумілість пе­ре­хо­дя­чий спокій? - пи­таю се­бе. - Чи він со­ро­миться лю­бові, як яко­го ли­ха? Чи він мов­чить з уп­ря­мості?» Ко­ли би між на­ми ма­ло прий­ти до яко­го поєднан­ня, то я не вчи­ни­ла би ніко­ли пер­шо­го кро­ку. Ко­лись ду­ма­ла я інак­ше, але те­пер пе­ре­ко­ну­юся в не­мож­ли­вості та­ко­го вчин­ку. В мені щось упер­те - арис­ток­ра­тич­не, що має наді мною не­ог­ра­ни­че­ну вдасть, і я ко­рю­ся тій власті. В цілості мої по­чут­тя до йо­го якісь дивні. В де­яких хви­ли­нах пе­ресвідче­на я, що мог­ла би й не зай­ма­ти­ся ним, ко­ли б пос­та­но­ви­ла собі те твер­до. Але з якої при­чи­ни пос­та­нов­ля­ти собі та­ке?

Одного ра­зу чу­ла я щось з йо­го при­ват­но­го жит­тя, що ки­да­ло ду­же по­га­не світло на йо­го совість і зви­чаї. Цього не надіяла­ся я ніко­ли від нього, і во­но да­ло мені на­го­ду заг­ля­ну­ти в йо­го ду­шу і спосіб ду­ман­ня. Тим всім гриз­ла­ся я аж до фізич­ної вто­ми, од­нак не мог­ла йо­го бра­ти в обо­ро­ну суп­ро­ти го­лосів, що йо­го га­ни­ли. З дру­гої сто­ро­ни, я тіши­ла­ся йо­го рос­том і відчу­ва­ла якесь вдо­во­лен­ня. Чи не бу­ла це по­час­ти і моя зас­лу­га, що він по­ки­нув свій план заг­ре­бу­ва­ти­ся десь на селі і жи­ти «лиш для се­бе»? А так ко­ли ста­не не­за­ви­си­мим, то повс­та­не (як го­во­рив мені ще пер­ший раз) про­ти то­го, що йо­му ви­дасться най­тяж­чим ли­хом на­шо­го на­ро­ду, і бу­де бо­ро­ни­ти прав йо­го. Прав­да, зовсім безінте­рес­но не пос­ту­па­ла я собі тоді. Я не мог­ла в ті ча­си ста­ти йо­го жінкою, але ко­ли б я пе­ре­мог­ла се­бе і да­ла сло­во? Так пос­ту­пає не од­на, особ­ли­во ті, що жи­вуть у за­ви­си­мих обс­та­ви­нах, але я не хотіла йти тією до­ро­гою, во­на ви­да­ла­ся мені не гідною ме­не і йо­го. А те­пер, ко­ли він справді йде вго­ру, во­ро­гує на ме­не, що я не хотіла йо­му по­да­ти ру­ки до бу­ден­но­го щас­тя. Чи щас­ли­ва я, мо­же? І що ж, ко­ли б ми бу­ли й поб­ра­ли­ся? Бу­ли би, пев­но, тяж­ко пра­цю­ва­ли, бу­ли би, пев­но, отупіли пот­ро­хи, збай­дужніли, - а так не­ма в моїм житті лиш жод­но­го «закінчен­ня» і «історії». Я й бо­юся яко­го там «закінчен­ня»; мені здається, що ко­ли б во­но нас­та­ло, за­чи­ни­лись би мені двері до всіх сфер ду­ман­ня на­завсігди; ні, у ме­не не при­хильна на­ту­ра до то­го.

Тоді, ко­ли я йо­го лю­би­ла цілим жа­ром пер­шої лю­бові, бу­ла би, мо­же, й по­ла­го­ди­ла якось свої відно­си­ни, а те­пер от що ви­рос­ло з не­по­ро­зуміння і фальши­вої чес­то­лю­би­вості! Ні, де вже раз лю­бов па­нує, не­ма місця для ду­мок; а де дум­ки бе­руть верх, блідне во­на не­чай­но і зав­ми­рає. Пер­ший раз ми не ду­ма­ли ба­га­то над своїми істо­та­ми. І я всміхну­ла­ся, зга­дав­ши ті ча­си. Ах, та лю­бов! Скільки то терпіло­ся, скільки про­ли­ло­ся гірких сліз, пе­ре­ду­ма­ло­ся мрій, а од­нак щас­тя і кра­си тих хви­лин не відчу­ва­ла я тоді, а те­пер відчу­ваю лиш ме­лан­холію вся­кої скіпче­ності…

XII

Оце, що я нині з кри­ва­вою роз­пу­кою пи­шу, прав­да. Не­ду­га пані Мар­ко змог­ла­ся так ду­же, що пе­ред­вид­жую вже яс­но її вбійчі наслідки. Для неї не­ма вже ви­хо­ду. Ход­жу мов от­руєна, мов той ту­ман, і див­лю­ся дов­ги­ми-дов­ги­ми хви­ли­на­ми без­душ­но впе­ред се­бе. А во­на бідна… ох, я не мо­жу на неї ди­ви­ти­ся! Бо­реться всіма си­ла­ми, що­би пе­ре­мог­ти сво­го во­ро­га, ос­та­ти­ся ще при житті; ще хоч так дов­го, щоб йо­го по­ба­чи­ти, бо­дай раз, поб­ла­гос­ло­ви­ти послідній раз! Він знає, що во­на хо­ра, і обіцяв, ко­ли б се йо­му вда­ло­ся, при­бу­ти на кілька днів.

Вона від чо­тирьох неділь не по­ки­дає пос­телі цілком, а стра­ви лед­ве до­ти­кається.

Я не роз­би­раю яс­но, що зі мною, і не ду­маю над своєю бу­дучністю. Знаю ли­ше те од­но, що тра­чу свою ос­тан­ню підпо­ру, зас­туп­ни­цю ма­тері моєї і що піді мною про­ва­люється грунт.

Мені су­ди­ло­ся ти­ня­ти­ся від стріхи до стріхи, пе­ре­жи­ва­ти різні упо­ко­рен­ня, ці гидкі чувст­ва, не гідні чо­ловіка, котрі не­на­виділа я з ди­тинст­ва, по­бо­рю­ва­ла всіма си­ла­ми на­дар­мо…

Це не­мов­би справд­жу­вав­ся який­сь проклін, що всі, кот­рих я люб­лю, опус­ка­ють ме­не.

Збудившися цієї ночі, ки­ну­ла­ся я до її пос­телі, а во­на виг­ля­да­ла так, як ті, що ви­би­ра­ються вже на там­тий світ. Ле­жа­ла мов мерт­ва, біла, лед­ве ди­ха­ла. Ме­не прой­няв хо­лод, і я ми­мо­волі по­ду­ма­ла: «Те­пер нас­ту­пи­ла ся хви­ли­на». Опісля, схи­лив­ши­ся над нею, до­торк­ну­ла­ся я ніжно її чо­ла. По не­довгім часі ство­ри­ла во­на очі і ди­ви­ла­ся хви­ли­ну май­же без­душ­но впе­ред се­бе.

- Ви спа­ли, пані Мар­ко? - пи­та­ла я з уда­ним су­по­коєм, хоч сер­це стис­ка­ло­ся в мені з нес­ка­зан­но­го жа­лю.

- Спала. Чо­му ти ме­не збу­ди­ла?

- Хотіла по­да­ти лікарст­во…

- Я ду­же ос­лаб­ла, На­тал­ко.

- Тепер ста­не вам лег­ше; візьміть ще сих краплів, то не бу­ду вас більше бу­ди­ти.

- Але чо­му я так ду­же ос­лаб­ла? - спи­та­ла і звер­ну­ла на ме­не свої ве­ликі за­павші очі.

- Недуга вто­ми­ла вас, до­ро­га пані, але вже завт­ра ста­не вам лег­ше.

- Ой, лег­ше! - про­шеп­та­ла лед­ве чут­но; а опісля по малій хви­лині взя­ла з тру­дом мою ру­ку і при­тис­ну­ла її до уст. - Ти доб­ра, - ска­за­ла і за­мовк­ла. Зда­ва­ло­ся, що якесь зво­ру­шен­ня ду­шить її…

- І мені жаль, що ніхто не знає, що ти та­ка… Ой си­ро­то ти моя, си­ро­то бідна!

Вона го­во­ри­ла з нап­ру­гою, ти­хим го­ло­сом, а я пла­ка­ла ти­хо, за­ку­сив­ши зу­би.

- Світло єси ти, од­нак не фальши­ве, ви­зи­че­не - ні, прав­ди­ве! На­тал­ко, прик­лич мені завт­ра свя­ще­ни­ка… я вірю в бо­га. Ти чуєш?

- Чую, до­ро­га пані!

- Я вірю в бо­га…

По малій хви­лині мов­чан­ня зітхну­ла тяж­ко і про­шеп­та­ла:

- А йо­го не­ма; не­ма і не­ма… і вже йо­го не по­ба­чу,