Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький

зять прис­ка­кав до Нек­ра­шеви­ча й роз­ка­зав йо­му за нес­подіва­ну при­го­ду на еко­номії. В Нек­ра­ше­ви­ча май­ну­ла дум­ка по­ко­рис­ту­ваться нес­подіва­ним ви­пад­ком в са­дибі ста­ро­го Гу­ко­ви­ча й спла­тить йо­му за па­ру чу­до­вих бас­ких ко­ней з йо­го четвірці. Не га­ячи ча­су, він за­раз запріг ко­ни­ка в бігун­ки й по­ка­тав з Ми­шу­ком в Дер­качівку, за­хо­пив­ши в ки­ше­ню по­ло­ви­ну тих гро­шей, що бу­ло вар­то зап­ла­тить за па­ру ко­ней. Під йо­го за­хис­том Ми­шук сміливіше вер­тавсь до­до­му. І… над­вечір… Нек­ра­ше­вич виїхав з дво­ру од Гу­ко­ви­ча з па­рою ко­ней, прип­ну­тих по­зад бігу­нок. В оселі нас­та­ла ти­ша, але усі сиділи зас­му­чені та з за­ду­мою на чолі, не­на­че в гос­поді жда­ли чиєїсь смерті, не­на­че й Дер­качівка ма­ла побігти слідком за про­да­ни­ми кіньми.

Настав час оп­ла­чу­вать в банк про­цен­ти за по­зи­чені гроші. Гу­ко­вич спро­дав усю паш­ню, але гро­шей не вис­та­чи­ло. Тек­ля Опа­насівна обер­та­лась до сусід, до бур­тянсько­го дядька, але на той час ні в ко­го не тра­пи­лось пок­лад­них гро­шей. Во­на поїха­ла до Києва, при­че­пи­лась до доб­рої Таїси Андріївни і про­си­ла, і бла­га­ла, обіця­ла не­за­ба­ром од­дать, і навіть пе­рех­рес­ти­лась і за­бо­жи­лась пе­ред об­ра­за­ми, і та­ки ви­ка­ню­чи­ла в неї пе­ре­дос­тан­ню ти­ся­чу кар­бо­ванців та й одісла­ла за­раз в банк на оп­лать про­центів.

Але на про­жит­тя вже не зос­та­ва­лось нічо­го в кап­шу­ках в Гу­ко­ви­ча. По­ча­лось ли­холіття. Не­ща­димі злидні заг­ля­да­ли в дім, тис­лись в осе­лю з усіх-усюдів, нас­ту­па­ли не­ща­ди­мо, мов та­тарська ор­да. Гу­ко­вич му­сив да­ти в зас­та­ву ба­га­тенько­му євреєві кра­ма­реві до­ро­гу мо­лотілку, посп­ро­ду­вав де­які те­лич­ки та бич­ки, навіть на­по­зи­чав­ся в ба­га­тих се­лян.

Гукович за­жу­ривсь, бо ду­же бо­яв­ся най­більшо­го з своїх по­зи­чальників - бан­ку. Він пра­цю­вав увесь свій вік, і йо­го пра­ця десь зник­ла, ніби її до­бут­ки роз­но­сив вітер по по­лю та по сте­пу. За­жу­ри­лась і Гу­ко­вич­ка й Ме­ла­ся. Аж те­пер во­ни пос­те­рег­ли, що більше дба­ли з до­му, ніж до до­му. Ми­шук ну­див­ся й ни­кав з нудьги по пар­ку. Не бу­ло йо­му за що навіть їзди­ти до Києва. Йо­го ска­ку­на, що раз навіть дос­тав пер­ший приз на ска­ко­вищі, Гу­ко­вич му­сив про­дать.

Одному Ми­шу­кові тільки тро­хи й по­та­ла­ни­ло. Нек­ра­ше­вичів ста­рий батько по­мер наг­лою смер­тю. Син за­раз про­дав сельце, спро­дав­ся зовсім і пе­реб­рав­ся в Київ. Він най­няв собі дім, най­няв през­до­ро­ву ста­ню для ко­ней, на­ку­пив чу­до­вих ска­кунів ко­ників уся­кої по­ро­ди й уся­кої масті й ніби пірнув з го­ло­вою в спорт. Ми­шук їздив до йо­го в Київ, про­бу­вав там цілі тижні. Во­ни вдвох бра­ли в на­уку мо­лоді ко­ни­ки і тільки те й ро­би­ли, що га­ня­ли вер­хи або в бігун­ках та мушт­ру­ва­ли ко­ни­ки в здо­ровій стані, го­ту­ючи їх на біго­ви­ще. Це не­на­че бу­ло їх спа­сен­не діло.

- Одже ти тільки те й знаєш, що сидіти дур­нич­ки в Нек­ра­ше­ви­ча та бай­ди­ки бить, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся. - Йшов би луч­че на якусь служ­бу, то все б та­ки мав ся­кий-та­кий за­робіток. На­пи­туй ли­шень собі служ­бу та кинь оті за­бав­ки та іграш­ки в ко­ни­ки та в біго­ви­ще. До цих за­ба­вок в те­бе є хист, є сна­га, а в ха­зяй­стві з те­бе ко­ристі, як з ца­па мо­ло­ка. Ти, ма­буть, і ро­дивсь і вдав­ся трут­нем.

- Добре, що ти вже ро­ди­лась і вда­лась нев­си­пу­щою бджо­лою-трудівни­цею… Хіба ж пак і ти не швен­дя­ла по Києві та не ти­ня­лась по сад­ках, по Шаті й те­ат­рах! Культур­ним лю­дям і справді тре­ба ж вря­ди-го­ди десь пош­вен­дять по культур­них місцях, а не все ж кис­ну­ти до за­ги­ну в глу­шині, го­ду­вать ка­ба­ни та наз­на­ва­ти, де по бур'янах не­суться ку­ри.

- То пи­ши вірші, ко­ли те­бе бе­ре нудьга. Ти ж по­ет: ко­лись же скла­дав вірші, чи що, - го­моніла Ме­ла­ся.

- «Колись бу­ло, та за­гу­ло!» Ци­ми ду­рос­тя­ми я ба­вивсь, як буй мо­ло­дий, ко­ли в ме­не в го­лові вітер свистів. А те­пер мені вірші не прис­та­ють до ли­ця й до сер­ця. Пи­ши вже їх хіба ти.

- От брехні то­чить, так тобі те­пе­реч­ки й справді неп­ри­яли­чає. Але на­пи­туй ли­шень мерщій якоїсь служ­би, бо в нас не­за­ба­ром і на харч не ста­не гро­шей, - бу­боніла Ме­ла­ся.

- Одже Ме­ла­ся чи не прав­ду ка­же, - обізва­лась ма­ти з дру­гої кімна­ти. - Вам, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, і справді тре­ба б заз­да­легідь десь на­пи­ту­вать собі яко­гось місця, щоб ли­ха го­ди­на не за­хо­пи­ла вас рап­том і нес­подіва­но, як нес­подіва­но банк спро­дає на­шу маєтність. Нас, ста­рих, бур­тянський дядько, мо­же, й при­хис­тить в своєму домі ще й за сво­го жи­вот­тя, бо я ж нас­то­ятельна на йо­го спад­щи­ну. А вас, мо­ло­дих, нав­ряд чи зап­ро­сить до се­бе на жит­тя.

Мишук впер­ше на віку за­ду­мавсь, аж по­ти­ли­цю чу­хав. Пе­ред ним в думці про­май­ну­ли вже за­буті усякі кан­це­лярії, вста­ван­ня сли­ве вдосвіта в зимні місяці, ха­пан­ня на служ­бу. До йо­го чут­тя не­на­че до­летіло з повітря чиєсь гри­ман­ня, якісь до­ко­ри нас­тир­ли­во­го на­чальни­ка.

«Тоді ж я був сам один… а те­пер в ме­не на шиї, як важ­кий камінь, ота пи­ка­та та ми­за­та жінка, ще й двоє дітей. Чи нас­та­чу ж я на їх гро­шей на про­жит­тя? Оце так вше­ле­пав­ся ніби в якусь дря­го­ви­ну!» - ду­мав Ми­шук, хо­дя­чи по гор­ни­цях та пох­ню­пив­ши го­ло­ву.

А до йо­го все до­хо­ди­ла чут­ка од знай­омих то звідсіль, то звідтіль, що ста­рий Гу­ко­вич за­мо­тав­ся до реш­ти і що банк от-от не­за­ба­ром спро­дає Гу­ко­ви­че­ву маєтність за дов­ги. Ми­шук по­чав пи­сать до Ва­на­то­ви­ча й до інших знай­омих, щоб во­ни поп­ро­си­ли за йо­го в своїх ви­со­ких знай­омих дать йо­му будлі-яку служ­бу з доб­рою пла­тою, ще й, ко­ли тра­питься, то й з скар­бо­вим жит­лом та опа­лом.

А Ме­ла­ся все на­до­ку­ча­ла Ми­шу­кові. Ця при­чеп­ли­ва лю­ди­на раз у раз чеп­ля­лась до йо­го реп'яхом, ди­ха­ла на йо­го важ­ким ду­хом, гриз­ла йо­му го­ло­ву так, що й просвітку йо­му не бу­ло. Од то­го ча­су, як Ме­ла­ся по­ба­чи­ла йо­го в Шаті за сто­лом по­руч з Каміллою-Ди­вом, во­на зне­на­виділа йо­го, зне­на­виділа навіть мен­шу свою ди­ти­ну, хлоп­чи­ка, що ду­же ски­нув­ся з ли­ця на Ми­шу­ка. Ми­шу­кові так ос­то­гид­ла Ме­ла­си­на ра­зу­раз­ня лай­ка та завсідня свар­ка, що він був ла­ден тікать од цеї при­че­пи хоч за три­дев'ять зе­мель, бо йо­му вже бу­ла не­ви­держ­ка дов­ше слу­хать її до­ко­ри, на­ма­ган­ня й лай­ку. Він на­ду­мавсь по­ки­нуть її, заїхав­ши ку­дись да­ле­ко на служ­бу.

Некрашевич, пе­рей­шов­ши в Київ на жит­тя, за­жив па­ном на всю гу­бу: най­няв здо­ро­ве до­ро­ге жит­ло, зап­ро­шу­вав до се­бе уся­ких спортс­менів, не шко­ду­вав гро­шей на за­куп­ку до­ро­гих ко­ней та на усякі спортс­менські прим­хи. В цьому ко­ханні в ко­нях, в по­тязі до цього спор­ту бу­ло все йо­го жи­вот­тя, не­на­че він ро­див­ся чо­ловіком, а вдав­ся ко­ня­кою. Ми­шук підлес­тив­ся до йо­го, як лю­ди­на