Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

— Дякую, — великодушно сказав Арсен. — Сідай. Що питимеш?

— Сік. Апельсиновий.

— Добре, — Арсен підкликав офіціантку так упевнено й просто, наче все життя провів, бродячи по шинках. — Апельсиновий сік, будь ласка, і… що ти ще будеш?

— Нічого.

— І морозиво «Малібу» з ромом.

Офіціантка охоче кивнула.

— Арсене, — сказала Мар’яна, коли вона відійшла, — я себе почуваю кретинкою.

— Чого б то?

— Там, у таборі… Я цілком… ми всі були… Я збиралася тебе прибити, чесне слово, за те, що ти покинув команду…

— А тепер?

— А тепер, — вона поморщилася. — Слухай, ти когось іще запросив на день народження?

— Тебе.

— Отож, там, у таборі. Мені здавалося, що це дуже важливо. Наша дружба. Наша перемога. А тепер я розумію, що то все була фігня. І ти правильно зробив, що змотався, а може, тобі просто набридло. Дурна іграшка. Я взагалі не розумію ґеймерів. Як згадаю, що рвала дівкам волосся й дряпала фейси — за Ящерів! А що мені ті Ящери? Приписали мене до третього корпусу… Я його навіть не вибирала!

— І батьківщину не вибирають, — сказав Арсен, розглядаючи її. — І батьків.

Вона була дуже збентежена, дуже рожева, два пасма падали їй на лице. Вона поглядала на Арсена знизу вгору, очі дивно блищали. Сльози?

Арсен поклав їй руку на плече. Мар’яна на секунду напружилася, а потім раптом подалась до нього.

Тепер він сам здивувався.

Мар’яна відсторонилася. Швидко глянула на нього, вимушено засміялася:

— До школи… Трохи більше місяця лишилося…

— Я візьму вільне відвідування, — сказав Арсен.

— Це як?

— А отак. Я тут на одну фірму працюю. Зайнятий дуже. Екстерном здаватиму.

— Арсене, — вона незвично вимовила його ім’я, начебто за словом стояло щось більше. — Пам’ятаєш, ти мені розповідав… ще взимку, що працюєш міністром? Я тоді тобі майже повірила…

«Неправда».

Арсен притяг її до себе й поцілував у губи.

— Ну де ти був?! Дзвоню — поза зоною досяжності… Це ж твій день народження! Десята година вечора, ну, Арсенчику, як же так можна…

— Пробач, мамо, — сказав він, стягаючи кросівки в коридорчику. — Я гуляв. З дівчатами.

— З якими дівчатами? Тобто ми з татом не проти, але…

— Уперше чую, що тебе цікавлять дівчата, — тато вийшов з ванної. — Бо ми з мамою думали, що тебе цікавить комп’ютер. І ще торт, свічки, листівка від тітки Міли, шампанське… Ти ж вип’єш з нами, синку?

На кухні справді чекав торт. Арсен дивитися не міг на солодке. Його нудило. П’ятнадцять свічок і пляшка шампанського. З днем народження.

…Він почувався останнім гадом. Досхочу націлувавшись з Мар’яною на очах у всієї кав’ярні, він сказав їй, що замовлення обурливо довго не несуть, і підійшов до стойки. Там видерся на стілець поруч з дівчиною, схожою на Аню, і замовив їй коктейль.

Сам він нічого не пив, ні грама алкоголю. Його трясло від самого адреналіну. Ця дівчина, коротко стрижена, запросила його додому. Прямо зараз. Вона живе поблизу. У неї гарна колекція аніме.

Вона була старша за Арсена років на три, не менше.

Мар’яна сиділа за столиком, одна, перед нею лежав поліетиленовий пакет з цукерками й свічником. На неї поглядали скоса.

А що це в тебе за мишка, спитала дівчина. Арсен подумав, що вона про Мар’яну. Але дівчина запитувала про мишу з одрізаним штекером, яку він мимоволі весь час крутив у руках.

— Це чарівна паличка, — сказав Арсен. — Хочеш сто доларів?

Він витяг гроші й простяг їй. Вона спалахнула. Відіпхнула його руку:

— Ти що, оцапів, молокосос?

І розридалася негайно, під поглядами подруг.

Мар’яна сиділа в кутку, кольорові блискітки грали на її розкішному топіку. Очі блищали, й блищали доріжки на щоках. Я здурію, весело подумав Арсен.

Він знайшов офіціантку й розплатився за все п’ятисотенною купюрою. Порозпихав по кишенях папірці — здачу. І витяг Мар’яну з кав’ярні, забувши на столику її подарунок.

— Що з тобою, Арсене? Що з тобою сталося? Ти ніколи не був такий злий…

Її голосіння його ще більше розохотило. Вона поводилась, наче персонаж Сімс-2, чудової, але абсолютно дівчачої гри. «Ти ніколи не був такий злий», це ж треба!

Потім він цілувався з нею в під’їзді.

Потім їх якогось дідька занесло в парк, де було темно, наче в шлунку. І тут, одурівши від її м’якої покірності, від власної нескінченної крутості, він зробив те, чого Мар’яна, зрозуміло, чекала: перекинув її на траву. Він був звіреня, геть недосвідчене в сексі, але сьогодні, у свій день народження, мав, схоже, необмежений кредит удачі.

Вона плакала й клялася, що їй добре. Хоч цілком ясно було, що їй погано, бо вперше, і що вона терпить тільки заради нього. Такі вже закохані дівчиська.

Потім він довго допомагав їй привести себе до ладу, обіймав, клявся у вічному коханні й казав усі ті слова, які належить казати в дівчачих іграх.

Потім він провів її додому.

Потім довго бродив дворами, відчуваючи легке розчарування. Ні, дарма він попросив такий подарунок. Треба було придумати щось веселіше. Реальні дівчата можуть бути дурні, незграбні, з жирною помадою на губах чи з дуже сильним запахом парфумів. У них загрузаєш, наче у вершковому морозиві, і настає ситість, схожа на провину. А в підсвідомості сидить бридка думка: що, якби не було при тобі чудової програми «Чікси»?

Там, у чужому темному дворі, він сів на гойдалку й знайшов у телефоні Анін номер. Утримався в останню мить і не подзвонив: він гадки не мав, що за програми носить на