Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

раз, — тихо примовляв Максим. — Дах — два. Усі функції з можливістю вимкнення. Ще одна бонусна програмка. Все… Тепер поклади руку в кишеню.

Арсен послухався. В кишені намацав папірець, щільний, судячи з усього — купюра.

— Що це?

— А ти сам скажи мені, що це. Ні! Не виймай! Спершу назви валюту й номінал. Потім виймай.

— Ну… я не знаю.

— Скажи — «сто доларів».

— Сто доларів!

Арсен витяг папірець. Бенджамін Франклін дивився на нього з купюри великими мудрими очима: наче знав заздалегідь, що було, що буде й чим серце заспокоїться.

— Я подумав, що як у тебе будуть дівчатка, тобі знадобляться й гроші, — лагідно пояснив Максим. — Програма так і називається: «Гроші». Щоразу, переодягаючись — міняючи кишеню — вимикай. Потім вмикай. За один момент часу — тільки одна купюра. Номінал і валюту призначаєш сам.

Арсен сягнув рукою в кишеню. Намацав папірець.

— П’ятсот гривень…

Витяг новеньку бежево-зеленкувату купюру.

— Десять гривень…

Витяг м’яту, стару, бувалу в бувальцях десятку. Покрутив у пальцях. Поклав на стіл поряд з сотнею доларів та п’ятисоткою гривень…

— Максиме, не треба.

— У якому сенсі? — Максим здивувався.

— Не треба, — повторив Арсен, дивлячись на гроші. — Я боюся.

— Боягузик.

— Мені не потрібні ці гроші, — Арсен підняв очі.

— Тоді вимкни функцію. Це просто. Клацни мишкою, і грошей не буде.

Арсен зчепив пальці. Переплетені, вони були схожі на застібку-блискавку.

— У мене таке відчуття, що… за це доведеться розплачуватись, — сказав, добираючи слова. — Не може бути купа грошей — задурно. Не може бути це все — задурно.

— Не задурно, — м’яко сказав Максим. — Ти ж на мене працюєш.

— Але я поки що нічого не зробив. Я ж граюся цілими днями, розважаюся. Яка тобі від мене користь? За що ти мені платиш такою… грошвою?

— Ти просто недосвідчений, — Максим дивився на нього майже по-батьківськи. — Це не грошва. Ти не уявляєш, скільки грошей у мережі, у банківській системі, скільки реальних грошей і вигаданих, уявних. У світлі цього кілька сотень для підлітка… Ну, нехай кілька тисяч… Та хоч мільйон. Це сльози, Арсене, це дрібка піску. Це аж ніяк не такий карколомний подарунок, як ти собі уявив.

Арсен згадав у цю мить, що визначник неправди в нього вимкнений. І що можна вийти, наприклад, у туалет і непомітно для Максима ввімкнути — про всяк випадок.

— Де вони беруться?

— З товстих кредиток. З астрономічних рахунків. Звідти, де їхнього зникнення ніхто не помітить. Це гакерські гроші, Арсене, програма переводить їх з віртуального стану в реал.

— Як чарівна паличка?

— Як банкомат. Я міг би дати тобі картку. Але навіщо тобі клопіт? Готівка у твоєму випадку зручніша. Менше проблем.

— Я не заробив цих грошей, — уперто сказав Арсен.

— Це подарунок.

Гроші — три різні купюри — лежали на столі. Арсен механічно сягнув рукою в кишеню й намацав ще один папірець.

— Радянський руб!

Він вийняв — і зі здивуванням витріщився на жовтуватий прямокутник з червоним штампом: Operator invalid.

— Немає в мережі, — сказав Максим. — Відмова системи. Ти б ще царських червінців попросив.

Арсен раптом засміявся. Наліт містики з того, що відбувалося, злетів і йому одразу полегшало.

* * *

З днем народження, Арсене.

Він зайшов у кав’ярню. При вході на нього глянули скоса, але пропустили. Він замовив морозиво, найдорожче, яке було в меню, і каву.

Біля стойки сиділи дівчата. Років по вісімнадцять. Одна здавалася схожою на Аню — коротко стрижена, з ніби виточеним лицем, тонким підборіддям.

Арсен набрав Мар’яну Чабан.

— Алло? Привіт, Мар’яно.

— Це ти? — прохолодна відповідь, щоб не сказати більше.

— Це я. У мене сьогодні день народження. Приходь зараз у кав’ярню «Агат», навпроти мого дому, ти знаєш.

— Чого це? — Арсен раптом відчув у її голосі непевність. Хоч правильна відповідь — логічна відповідь у такій ситуації — звучала б: «Та йди ти!»

— День народження в мене, кажу. Запрошую.

— Уже пізно. Уже пів на восьму.

— Тебе пропустять, я домовлюся.

— Сніжицький, — Мар’яна затнулася, — що з тобою?

— День народження. Приходь.

Він перервав розмову й хвилин двадцять сидів, то пітніючи, то холонучи. Столик було обрано з наміром: саме тут вони з Максимом сиділи в першу зустріч… Точніше, уже в другу.

Дівчатка коло стойки пили коктейлі й поглядали на Арсена. Не було сумніву — вони на нього дивилися! Скоса, так, щоб ніхто, особливо подруга, не помітив.

Він зняв мишку з пояса й поклав поряд на стіл. Заплющив очі. Зосередився. Ось як багато в нього тепер іконок під повіками. Останні — майже в самому центрі: «Гроші: OFF». «Чікси: OFF». Це означає, що програми запущено і їх будь-якої миті можна вимкнути. Якщо зараз з’явиться Мар’яна…

Вона прийшла!

Нерішуче зупинилась у дверях. Розгледілась. Побачила Арсена за столиком. Той помахав їй рукою, але вставати назустріч не став.

Дівчата коло барної стойки дивились, як вона йде до нього. Висока. Легка. У чорних обтислих джинсах. У руках у неї погойдувався поліетиленовий пакет з картинкою.

— Привіт, — Арсен відсунув для неї стільця.

— З днем народження, — сказала Мар’яна скуто. — На.

Простягла йому згорток. Там була коробка цукерок і свічник у целофановій обгортці. Напевно, з тих подарунків, що роками переходять з рук у руки: завжди ж трапляються несподівані, забуті, просто чергові дати, і комусь треба дарувати подарунок, а він ось же, готовий, подарований кимось місяць тому, зберігається на полиці