Марек Краєвський - Еринії

я вбив, усі ці заворушення через мене!». Тоді б вони його лінчували, а його син отримав би величезний спадок від діда. Але це не вдалося, бо я сплутав йому плани. Занадто швидко схопили Анатоля Малецького, у чию провину всі повірили. І передусім я, бо я його навіть покарав… Тоді Шалаховський викрав Казя Марковського, переламав йому ноги, бо очікував, що оскаженілий месник, тобто я, заб’ю його киркою. А звідки він знав, що я ― месник? Адже це Валерій Питка, котрий цілував мені руки в костелі, оголосив усім львів’янам: «Попельський ― месник». Може, Шалаховський стояв у натовпі під катедрою? Потім він лише випадково уникнув мого покарання, бо зі мною стався напад епілепсії. Він постійно випереджає мене на крок. Він міг бути тут, у цій комірчині під сходами, якби Махль, ця жадібна свиня, не викинув його на вулицю! Зараз Ірод сидів би в наручниках біля моїх ніг, якби не ця жирна, боягузлива й жадібна папуга!

― Найбільше мене дивує, пане меценасе, ― розлючено сказав він, ― що ви так запросто викинули на вулицю нещасного сухотника з його хворим на епілепсію сином.

― Даруйте, але не вам мені дорікати, ― Махль проказав це лагідно, не дивлячись в очі поліцейському. ― Ви теж далеко не Катон, коли виконуєте свої обов’язки… А крім того, кожен з нас має якісь докори сумління… Кожен із нас, sit venia verbo[72], є Орестом… Як кажуть християни, кожен несе свій хрест… А ось, нарешті, й кава!

Двері прочинилися, і до кабінету зайшла молода жінка. За нею тягнувся запах парфумів, алкоголю й розпашілого від танців тіла. Угледівши її, Попельський знітився, як школяр, якого зненацька прилапали в будинку розпусти. Він обожнював жидівський тип худорлявих брюнеток із блідою порцеляновою шкірою й великими зеленими очима, у яких, за його словами, крився увесь смуток пустелі Неґев. Пані була в чорній бальній сукні з оголеною спиною. У руках, обтягнених чорними атласними рукавичками, вона тримала тацю із двома філіжанками, цукорницею, кавником, молочником і тарілочкою з печивом.

― Ох, коханий! ― Вона вдала здивування й зміряла Попельського поглядом. ― Я не знала, що в тебе хтось є… А сніданок уже чекає, шампанське охолоджується…

― Спасибі, Генечко. ― Махль прийняв з рук дружини тацю, злісно глянувши на дві філіжанки, які виразно свідчили, що жінка чудово знала про присутність у кабінеті двох осіб. ― Це пан комісар Попельський, пане комісаре, це ― моя дружина Генрика.

― Дуже приємно, ― озвався Попельський, який хотів поцілувати її делікатну руку.

Проте жінка не простягнула йому долоню, а, покружлявши навколо нього, почала виконувати руками плавні рухи, неначе в такт повільної музики. При цьому зазирнула комісарові глибоко в очі.

― То це ви ― знаменитий комісар, гроза вбивць. ― Вона ледь не застогнала вражено. ― І у вас зелені очі. ― Вона торкнулася рукою його підборіддя. ― А який шорсткий, неголений, трішечки brusque[73].

Попельський стояв, як укопаний. Махль налив каву лише до однієї філіжанки й, відвернувшись до вікна, відразу почав сьорбати гарячий напій. На його голові серед ріденького волосся блищали краплини поту.

― Який у вас проникливий погляд, ― прошепотіла його дружина, приклавши руку собі до грудей. ― Ох, я аж тут це відчуваю!

Найостанніше, чого прагнув Попельський ― це щоб його спокушала жінка в присутності власного чоловіка. Він швидко надяг котелок, кивнув головою, пробуркотів слова прощання й вибіг з кабінету в коридор. Атож, адвокат Махль мав рацію, думав він, збігаючи сходами, напевно, кожен з нас є Орестом, і кожен несе свій хрест. Але його хрест особливий. Це страждання чоловіка, невпевненого в молодій дружині, жалюгідне виття гаданого рогоносця, безсоння старця, якому доводиться відчайдушно вірити в незламність подружжя. Смерть ― моя буденність, підозріливість ― його день і ніч. Кожен з нас є Орестом. Але не кожен ― Агамемноном.

XXIV

Єжик спав цієї ночі надзвичайно добре. Після ранкового туалету, поглинувши сирочок з редискою й тарілку манної каші, якою цього разу він замастився зовсім трішки, хлопчик аж кипів веселістю й енергією, котра сьогодні не набувала злісних і руйнівних форм. Приводом такої незвичної Єжикової чемності була обіцянка піти погуляти, про що мама повідомила його, щойно малий прокинувся. Роздратований кількаденним перебуванням удома, малюк аж зашарівся від задоволення, почувши, що вони підуть подивитися на їхню нову хатку. Він відразу став ґречним і слухняно запихав рученята в підставлені рукави пальтечка. Під час натягання вовняних панчіх і блискучих черевичків малий не хвицяв ногами й не стусав маму, що стояла біля нього навколішках, а спокійно чекав, доки та порозплутує вузли шнурівок і знову позав’язує їх гарненькими бантиками. Він більше не гасав помешканням, несамовито репетуючи, доки мама, як зазвичай, досить довго й старанно добирала собі одяг, а тоді підфарбовувалася перед великим дзеркалом у передпокої.

Коли годинник на стіні вибив восьму, Єжик вийшов разом з мамою на сходи, а тоді наблизився до віконечка контори адміністратора. Пан Леон Гісс, могутній голос та велике черево якого трохи лякали хлопчика, привітався, посміхаючись, із мамою й простягнув їй ключ від комірчини, де тримали візочок. Єжик не любив цього приміщення, головним чином через те, що воно сусідило із дверима до льоху, який завжди згадувався в погрозах на адресу малого. Мама багато разів говорила, що зачинить його