Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Давай, хлопче, виберемося звідси живими, все тобі розповім, усе. І не тільки тобі… є про що оповісти, — нарешті вимовив чоловік, і всі підвелися із землі.

По обіді забралися в гущавину байраку, де завжди на самому низу обов’язково знайдеться джерельце і, діставши похідний харч, взялися за їжу. Хоча звільнений від ляхів Скала і мав за плечима якусь пошматовану торбу, але він у неї навіть і не заглянув, а присів на землю, обтершися спиною об стовбур.

— От і я серед козаків став оглухом.[47] Понівечений, у тілі смага,[48] все палає. Навіть кістки пеком печуть… — обізвався Іван Скала ні до кого, коли хлопці повитягували харч із торбин і розіслали покривку.

Павло, хитнувши головою з боку в бік, повеселілим голосом промовив:

— Не цурайся, братчику, сідай, підкріпляйся. Ти не на волі бував, а в пащі немилосердних ворогів наших… Нещодавно вони наш роз’їзд вирізали вночі, ми з помсти їм віддячили.

Треба було перечекати денну спеку тут, щоби дійти до своїх коней сповна сил, і Павло дозволив двом задрімати, лишившись на чатах. Відійшовши подалі, він примостився під старим пнем і сидів, слухаючи денне звучання. У траві, куди не доходила денна спека, кричали деркачі, до них інколи долучалися якісь інші істоти. Десь неподалік голосно і приязно воркотіли голуби і навіть у прохолоді байраку де-не-де виспівували сойки, а дятли знай собі торохтіли, видовбуючи зі стовбурів дерев поживу. Окрім лісового гомону, Павло нічого не чув. Та зовсім поруч він побачив Скалу, котрий стояв збоку поблизу нього і, показавши пальцем знак мовчати, помахом голови спитався присісти поряд. Павло теж без єдиного слова показав йому місце побіля себе, далі несучи повинність вартового. Якийсь час обоє сиділи, витримуючи мовчанку, яку порушив Скала, наблизившись до Павла:

— Буду тобі вдячним, коли по приходу в полк передаси мою торбу до полковника Нечая.

Павло зиркнув на нього здивовано, та все ж, кивнувши головою, відповів:

— Передам, якщо не жартуєш…

— Які жарти, братчику… Один я лишився від посланців Богдана до трансільванських князів… Тільки я один та ця саква,[49] її конче треба отримати Богдану, — повторив він стиха.

Почувши такі речі, Павло сидів у задумі, не знаючи, куди хилить розмову Іван Скала. Він ще вранці збагнув, що це не звичайний козак, захоплений у полон, і тепер зрозумів, що розпитування тут недоречні. Довго сиділи мовчки, та Павло вже відчував, що пора піднімати товаришів.

Вони піднялися із землі, й Година, поглянувши на Скалу, побачив у ньому вже справного козака, готового до всього.

— А ти, Іване, швидко оклигав. Добрих козаків Богдан підбирає. Не втямлю тільки, як ляхи таких вправних козаків відлупцювали? — мовив Павло і поглянув знизу на рослого Скалу.

Той зрозумів його натяк і, махнувши розчаровано рукою, рушив услід за Годиною.

Через хвильку-другу трійця козаків сторожко вирушила далі. Павло йшов попереду, весь час озираючись на Івана, але той уже рухався впевнено і на погляди Павла тільки посміхався у вуса. Невдовзі показалися знайомі місця хованки коней, і Павло, піднімаючи руку, стишував ходу та дедалі частіше присідав навпочіпки, роздивлявся та вслухався довкола, але нічого підозрілого не відчував. Раптом якась важка рука лягла на його плече та притиснула до землі. Павло, озирнувшись, побачив Скалу, який, немов згорблений звір, закляк на одному місці. Година, не пручаючись, присів, й Іванова рука показала вбік — він зрозумів, що поряд ворог, і не один. У переліску якогось занепокоєння не відчувалося: так само умиротворено виспівували птахи, в небі, видивляючи здобич, шугали коршаки та шуліки, навіть допитливі сороки не піднімали ґвалту. Та зараз уже й Павло якось внутрішньо відчув, що поряд з ними люди, і навшпиньках попрямував до якогось приямка. За мить побіля нього, немов тінь, розпластався на землі Іван, і вони обоє, нагостривши вуха, вслухалися в переголоси довкілля.

Кроків за кільканадцять від них відхилилося з ялини лапате віття, і перед ними постало двоє невідомих, чудернацьки одягнених, зі списами в руках, а за спинами стирчали луки. Оглянувши місцину і не помітивши нічого підозрілого, вони швидко перетнули галявину. Враз за ними виникло декілька постатей, озброєних уже по-іншому, з пістолями напоготові та з довгими піхвами для шабель при боці. Сторожко видивляючись у різні боки, вони гулькнули за передніми поводирями.

Трійця козаків лежали, припавши до землі, боячись викрити себе навіть подихами. У Павла заледеніло серце від близькості спритного ворога, вже вкотре він побачив смерть у людській подобі. За манерою пересуватися незвичною ходою, не викликаючи занепокоєння звірів та птахів, вгадувалися бувалі вояки. До Павла перекотився Скала, і враз побіля них об’явився Ігнатій Замковий. Його подоба нагадувала скоріше малай з вусами та відвислою нижньою губою. Він дивився на Павла і не міг нічого вимовити, та вже через мить його очі витріщилися і з грудей вирвалась гикавка. Та йому більше не дозволили цього робити: глухий стусан по спині привів його до тями.

— Це по наші душі, — ледве чутно вимовив Павло, й Іван з Ігнатієм кивнули головами.

Роздумувати довго не було часу, і Година почав шептати, щоби вони скоріше рушали за незнайомцями.