Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

дрібних п’ят. Місцина, де двоюрідний дід Денні побудував навіс, майже цілком потонула під водою. Далі починалися плавуни; треба було вирішувати, що робити. Ми були неподалік від дому, проте повертатися в його полон страшенно не хотілося. Джейк підняв прибиту до берега дошку і запитав:

— Може, попускаємо човники?

Я знайшов великий шмат дерева — приблизно такого ж розміру, що й у Джейка.

— На старт! Увага! Руш!

Ми кинули у воду новоспечені човни, потік підхопив їх і поніс за собою. Ми бігли слідом. Човники кружляли, поверталися в різні боки, минали колоди та гілки, які стирчали з води і нагадували пальці чудовиськ, що намагалися їх затягнути під воду.

— Мій попереду, — радів і сміявся брат, уперше за весь цей час.

Ми добігли до естакади. Того літа там розігралося чимало гірких сцен. Вода звивалася навколо паль, де утворилася невеличка гребля з уламків, принесених сильним потоком. Наші човни підхопила річка і змела разом з іншими гілками та сміттям. От і кінець змаганню. Спітнілі та втомлені, ми з Джейком стояли під тінню мосту. Кросівки почорніли від багнюки, з одягу стирчали гілочки й дрібне листя. Відчувалося невеличке полегшення.

— Не хочеш посидіти? — запитав я в брата.

— Де? — Джейк оглянув брудний берег.

— Зверху, — я показав на балки над нами.

Він узявся щось бубоніти, проте я вже почав підніматися, і вибору в Джейка не лишилося.

Сорочка прилипла до спини, тож я зняв її і закинув на плече. Брат зробив те саме. За тижні, проведені під літнім сонцем, наша шкіра добряче засмагла. Я заліз на естакаду, сів собі й почав гойдати ногами. Джейк трохи завагався, але, зрештою, всівся поруч. Я загріб рукою каміння і почав жбурляти його у гілки й уламки, що мандрували річкою. Брат подивився на мене і собі набрав повну жменю.

Так сиділи кілька хвилин у задушливій тиші липневої днини. На блакитному небі не було жодної хмаринки, поля кукурудзи по той бік річки паленіли нефритом. Звіддалік пишніли зелені строкаті пагорби, які нагадували панцир черепахи, а поруч текли жовтуваті води річки Міннесота. Я давно вже звик до насиченого запаху долини, тому майже не помічав аромату чорнозему, що слався під пекучим сонцем. Я знав лише одне: тієї миті все навколо було таким, як колись. Господи, страшенно хотілося вхопитися за це відчуття і не відпускати. І хоча злочинно було так думати, проте я вже не стільки чекав на повернення Аріель, як хотів, аби все повернулося на свої колишні місця.

— Щоразу, коли думаю про Аріель, з’являється таке відчуття, ніби мені вивертають нутрощі. Як думаєш, вона повернеться, Френку?

— Я не знаю.

— Спочатку я теж так думав, проте зараз іншої думки.

— Чому?

— У мене таке відчуття.

— То позбудься його.

— Вона мені сниться.

— Правда?

Я вже був замахнувся, аби пожбурнути камінець, але передумав і запитав у брата:

— Як то воно?

— У цілому, вона щаслива. Коли прокидаюся, мене сповнює приємне відчуття.

— Боже, я теж хочу, щоб вона мені наснилася.

— Ти сказав… — Джейк уже почав був заводити свою мораль про мої слівця, проте він відвів очі вбік, подивився вниз і запитав:

— Френку, а що це там?

Мої очі ковзнули по невеличкій греблі біля паль естакади. Серед коричневих уламків, гілок та листя, принесених річкою, звивалась яскраво-червона смужка. Розгледіти її з берега було важко, проте зверху видно було пречудово. Джейк зостався сидіти, а я підвівся і поліз далі по естакаді. Стояв прямісінько над уламками та гілками, які омивала й ховала у своїх водах жовтувата річка. Ще мить — і я зрозумів, що роздивляюся. Я задихався.

— Френку, що там?

Я не міг підняти очі. Не міг відвести їх убік. Не міг витиснути ні слова.

— Френку?

— Тато. Біжи по тата! Зараз же. Йди! Я буду тут.

Брат підвівся, намагаючись розгледіти, що ж було під естакадою. Я кричав, мов навіжений:

— Не йди сюди! Стій, де стоїш. Дідько, біжи по тата!

Джейк відсахнувся і ледве не впав. Потім повернувся і помчав уздовж колій до нашого кварталу.

Моє тіло лежало без сил. Я впав між балками й пильно дивився вниз на порваний клапоть червоної тканини. У воді шаленіла сукня, а поруч темні води річки намагалися потопити довгу переполохану стрічку золотавого волосся Аріель.

Стояв спекотний тихий день, блакитне небо височіло над залізничним мостом. Я лежав з пошматованим серцем над бездушною річкою.