Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

та Медіолану, які начебто висловили обурення, великий жаль і невдоволення через грішну поблажливість першого достойника Заходу стосовно впертості дружини-єретички, котра сміє зоставатися в облуді ще довго по тому, як її наверненням зволив зайнятися сам святий Августин гіппонський… А ще до вух Аеція дійшла звістка про існування безіменного рукопису, який віщував швидку загибель нового патрикія; автор рукопису виражав непохитне переконання, що випадкова і страшна смерть Боніфація не була, — як се твердив якийсь поганський ритор, — ще одним прикладом бездумної або глузливої жорстокості, притаманної всім божествам, а, зовсім навпаки, справедливою, хоч суворою карою за поблажливість, яку він виявляв жоні-єретичці. Але найбільше занепокоїли патрикія слова Максимуса, начебто сказані на засіданні цісарської ради, що відбулося за відсутності Аеція в Равенні назавтра по його шлюбі. Петроній, який знову порізнився з патрикієм і зблизився з Августою, начебто нагадав, як то Аецій у Галлії, не бажаючи підкоритися наказам Боніфація, кричав послам: «Я з аріанкою не жонатий і своєї дитини в єретичній церкві не хрестив!»

— Так, Пелагіє… Дружина Касіодора завтра приїжджає до Риму і одразу ж після приїзду відвідає тебе. Інакше Касіодор не був би не те що моїм приятелем, а взагалі нічим… Але на майбутнє не може повторитися, щоб дружина підвладного уникала товариства другої після Августи матрони Заходу через різницю між єдиносущністю і подібносущністю.

Тепер усміхнулася Пелагія.

— Бачу, що не йдеться ні про Бога, ні про віру, ні, звісно, про мене, Аецію… тебе обходить лише твій патрикіат… Як же я могла забути, що ти тільки тому зі мною побрався, щоб моїм багатством підтримати свою потугу… Та з цього багатства небагато користі матимеш: Гейзеріх усе прибрав до рук… Я ж — повторю — своєї віри не зречуся, але й тобі не зичу втрати патрикіату… Якщо інакше бути не може — розлучімось… Будь-який єпископ із радістю визнає твоє подружжя недійсним….

Останні слова викидала з себе швидко… якнайшвидше… одним подихом… Робила величезні зусилля, щоб опанувати тремтіння губ, щоб просто не розридатися….

Аецій спокійно дочекався, коли вона закінчить, і лише тоді сказав, знизавши плечима:

— Як хочеш, Пелагіє… Якщо тобі дозволить це пошана до пам’яті Боніфація та власного слова… Але порозмовляймо про це, коли я повернуся з Равенни… Наразі ж матимеш досить часу, щоб звикнути до всіх насолод самотності та вдівства… І вже більше до церкви Агати не підеш… А святих дияконіс я вчора витурив з дому, зрештою, щедро їх обдарувавши. Натомість твою доньку вчора на моє прохання відвідав диякон Леон і довго розмовляв з дитиною про Бога і Христа. З приємністю ствердив, що мала зовсім ще не вчинила вибору між подібносущністю та єдиносущністю і без зусиль повірила, що Діва Марія була Богородицею…

Одразу ж після виїзду Аеція до Равенни Пелагія наказала віднести її до церкви Святої Агати. Та ледь поставила ногу на першій сходинці, як побачила перед собою добре знайому високу постать сотника Оптили. Вродливий варвар був ревним аріанином, але, з найбільшою пошаною привітавши дружину патрикія, сповістив, що не дозволить їй увійти до храму. В його голосі та поставі було стільки рішучості, що вона, геть розгублена, зовсім не опиралася. Дозволила відвести її до лектики і наказала повернутися додому. Коли ж на Аргілеті раптом повернула голову, помітила, що Оптила у супроводі ще трьох германців, яких вона часто бачила в церкві Агати, їде верхи за лектикою десь на відстані п’ятдесяти стіп.

— Христе, — прошептала вкрай здивована, — чи ж для них Аецієва воля більше значить, ніж Божа?!

6

Північ давно вже минула, але Пелагія ні на мить не заплющила очей. Це вже п’ята ніч, як сон зовсім її покинув. Але в ті ночі вона, принаймні, ще змагалася, тепер же не перевертається гарячково з боку на бік: нерухомо лежить на спині, даремно намагаючись пробити поглядом брилу непроникної темряви, що тяжкою масою падає їй на груди… на голову… на все тіло… на вже безвольну думку… Навіть себе не бачить. «Може, це й краще», — промчало їй крізь думки і зникло. Сіла на ліжку. Потім звісила ноги з ліжка. Сидить якусь мить, каже собі: «Зараз знову ляжу». Довгими пальцями шукає розстелену на долівці тканину, встає і йде. Не сягає ні по накидку, ні по сандалії. Йде через довгий ряд темних порожніх кімнат босоніж, лише в білій столі, що повністю відкриває плечі, шию і верхню частину грудей. Так само йшла вона вранці п’ятого дня перед вересневими календами неповні п’ять літ тому. Йшла, щоб із тріумфом вгамованої ненависті кинути в обличчя Боніфація скорботну для нього, а радісну для неї звістку про смерть ворога Августина… звістку про виграну нею боротьбу, яка завершилася в мить відходу батька Африки.

І от знову завершується її боротьба. Аецій чотири місяці не повертався з Равенни. На початку п’ятого Пелагія вислала йому короткого листа — тільки три слова: «Прагну твого повернення». Цього прагло не лише її тіло, беззахисне перед кожним покликом кохання, — прагла її воля, яка ще боронилася: знала, що чим довше не повертається Аецій, тим певнішою є поразка Пелагії. Однак Аецій не повернувся і не відповів на листа; проте коли Пелагія вибралася — вперше за чотири місці — до церкви Святої Агати, не зустріла вже Оптили на сходах і ніхто не заборонив їй увійти до храму. Та не могла молитися. Все — що вона слухала раніше, на що дивилася або що шептала з радістю, захопленням, розчуленням, а часто і зі стискаючим груди хлипанням — тепер здалося їй байдужим і нудним, а передусім дивно чужим і далеким. Диякон-гот, що колись нагадав їй архангела Рафаїла з диптихів, того дня здався схожим на Юду Іскаріота з мозаїк. Невдовзі покинула церкву і якомога швидше повернулася додому. Від Аеція не було жодних звісток. Почала виїжджати в гості до жон високих достойників, що мешкали в Римі, та запрошувала їх до себе. Якось їй сказали, що може побачитися з донькою, — не бачила її від Аецієвого від’їзду, бо вчителі і виховательки отримали суворий наказ не дозволяти малій бачитися з матір’ю. Керуючись радше багаторічною звичкою, ніж справжньою цікавістю, Пелагія почала з нею розмову про Бога і святу віру: як виявилося, дівчинка зробила великий поступ. Але вперто називала Христа Сином Божим, єдиносущним з Отцем, а, вимовляючи ім’я Діви Марії, з пошаною зводила очі до неба і додавала грецьке слово: Theotokos. Мати попрощалася з нею