Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

умотивована і логічна. Так Ж. Мабір вважає, що “Серця цих людей палали любов’ю до вітчизни. Те, що цією вітчизною була далека Гіперборея, а не велика Германія, не здавалося мені незвичайним. Оскільки я був знайомий з величними нордійськими міфами, боротьба цієї купки людей вкладалася для мене в строго логічні рамки. Більша частина того, що було написане у Франції про Зеботтендорфа, спочатку викликало у мене цікавість, а потім роздратування, настільки все було утрируваним і карикатурним... Справжня історія Гіпербореї здавалася мені достатньо світлою, щоб не примішувати до неї подібних фантасмагорій” [288. 64].

Цілком достовірно, що Адольф Гітлер був знайомий з ідеями Товариства Тулє через посередників (Дітріха Еккарта, професора Карла Хаусхофера, свого секретаря Рудольфа Гесса, Еріха Людендорфа, що був чоловіком засновниці язичницького руху Матільди Людендорф, та ін.), але сам фюрер ніколи не входив до Тулє – він не визнавав ні його високих ідеалів, ні його духовних гіперборейських цінностей [117. 166–167, 173]. З книги Гітлера “Моя боротьба” видно, що він ненавидів всякого роду вчителів, починаючи зі шкільної лави. Він віддавав перевагу войовничим агітаторам пивного клубу перед інтелектуалами і духовними лідерами Тулє, яких часто називав “шайкою лицарів з духовними мечами”, “підступними брехунами” та “пустословами” [118].

Поява Гітлера на політичному горизонті не тільки не сприяла розвитку язичницьких ідей, але й призупинила їх на тривалий час. Замість духовного Ордену, про який мріяли його Учителі, він створив орден СС, членів якого “дресирували на вірність Гітлеру, а не Тулє”. Гітлер не зрозумів до кінця і расових доктрин Тулє: а саме, об’єднання усіх представників нордійської раси. Своєю діяльністю він лише звульгаризував ідеали арійського руху. Люто ненавидячи слов’ян, приписуючи усі комуністичні гріхи росіянам, він так і не зміг відрізнити російський народ від жменьки прийшлих більшовиків-інтернаціоналістів, які зробили Жовтневий переворот (революцію) в Росії. Отже, ідеологічна і політична орієнтація Гітлера полягала у цілком протилежному напрямку – христовий похід проти “азіатського більшовизму і атеїзму”.

А його мрія відновити “Священну Римську імперію германської нації” все сильніше штовхала його в обійми католицьких ієрархів. Він демонстративно підкреслював свої дружні зв’язки з папою Пієм ХІІ та з найбільш реакційними католицькими лідерами європейських держав. Розпочавши війну з СРСР, Гітлер припустився фатальної духовної помилки, за що й був покараний. Духовні вчителі, ще задовго до початку війни, зрозумівши, до чого може призвести така політика, кинули його напризволяще. Так, уже в 1933 р. Еріх Людендорф написав у листі до Гінденбурга: “Призначивши Гітлера рейхсканцлером, Ви віддали нашу святу Вітчизну в руки одного з найбільших демагогів усіх часів. Я Вам урочисто провіщую, що цей проклятий чоловік заведе нашу імперію в провалля, накличе на нашу націю нечувані страждання, і Вас можуть супроводжувати прокляття людства за те, що Ви зробили” [288. 65].

Однією з основоположників відродження Гіперборейської традиції в Німеччині була жінка Матільда Людендорф (уроджена фон Кемніц), яка на думку сучасників, визнавалася справжнім містиком: “Вона заснувала свого роду релігію Природи, пантеїзм якої багато в чому походить від давнього нордійського язичництва. Цей рух “пізнання Бога” не був Церквою і боровся проти всіх “зовнішніх” форм віри, представлених християнськими конфесіями і окультними сектами. Матільда Людендорф прагнула, перш за все, до гармонії душі і тіла, а також цікавилась педагогікою і психологією. Вона боролась проти всіх духовних інтернаціоналів, ненавиділа християнство і особливо єзуїтів. Її багаточисленні брошури і великі книги залишаються і досі цікавими, а її учні випливли після катастрофи нацизму” [288].

Рух Матільди Людендорф у його духовних основах був схожий з польською “Задругою” Яна Стахнюка та українським “Орденом Бога Сонця” Володимира Шаяна. Розчарування в ідеологіях, побудованих на християнській основі, критична оцінка духовного каліцтва християнством нордійських народів – стали основою їхньої діяльності. Члени товариства шукали витоків самобутності німецького народу, а в християнстві вбачали загрозу народному духу та душі. Вони піддавали перегляду і гострій критиці стереотипні думки з історії Німеччини: схвалювали діяльність Віттекінда і князя Маслава, які чинили спротив християнізації, піддавали різкому осуду той факт, що саме германці нав’язували християнство саксам, слов’янам і балтам. При тому вони всіляко підкреслювали кровну спорідненість германців, кельтів і слов’ян, вважаючи всі європейські народи нащадками великого арійського племені.

Товариство М. Людендорф шукало шляхів виходу з духовної кризи. Але звільнення народу з-під влади християнства, на їхню думку, неможливе лише шляхом “голослівного заперечення”. Представники цього руху розробляли філософські принципи, відповідні сучасному язичництву, опертому на древні знання. Ці пошуки вони назвали “богопізнанням”. Провідними рисами їхнього вчення були: антропоцентризм (людина – центр і найвища мета Всесвіту) і волюнтаризм (воля як першооснова і причина буття); позитивна оцінка надавалася філософії Канта і Шопенгауера.

Центральне місце у вченні займало питання смислу життя, причому, в смертності людини вбачали найголовніший стимул до творчості, хоча Матільда Людендорф шукала “трансцендетні шляхи до безсмертя”. Цей рух має незначні відмінності, як від “Задруги”, так і від інших сучасних язичницьких рухів. Як уже було сказано вище, сучасні язичники трансцендентність вважають вимислом, оскільки все на світі природне і нема нічого, щоб не було властиве природі. Навіть ті стани, які дехто називає “транцендетними” (сон, самозаглиблення, медитація та ін.), мають природне походження. Всесвіт за М. Людендорф – “обмежене в часі проявлення досконалого Бога”. Цей релігійний рух також заперечував пантеїстичну доктрину, притаманну “Задрузі” та сучасним язичницьким рухам.

У Гітлерівській Німеччині язичницький рух М. Людендорф був визнаний небезпечним. Після встановлення конкордату з Ватиканом у липні 1933 р. Гітлер почав поступову ліквідацію друкованих органів і союзів Людендорфського руху. Після війни він відновив свою діяльність, однак ненадовго. У 1961 р. послідовники Гітлера у ФРН заборонили “Людендорфський союз богопізнання”. У 1976 р. заборону було скасовано і окремі групи організації об’єдналися в “Світоглядне товариство богопізнання Матільди Людендорф”.

Визначну роль у поширенні радикального світогляду в германському світі відіграє новий Тулє-семінар. Створений у місті Кассель його організаційний центр претендує на роль “двигуна культурної революції пробудженої Європи, яка згадала про інше своє буття на зорі етносу і з новими силами повертається на шлях самобутності” [188. 77].

Нині Тулє-семінар – товариство з вивчення індоєвропейської культури, не обмежується власне германським язичництвом, але об’єднує європейських язичників і називає себе “авангардом нової Партії Духу”, “кузнею метаполітичних ідей” для майбутнього європейського нового порядку. Особливу увагу він приділяє вивченню і поширенню язичницької релігійної спадщини. Керівниками його є доктор П’єр Кребс і видавець Буркгарт Веєкке.

Саме Тулє-семінар прагне повернути німецькому народові “ніцшеанське здоров’я”. Але нікого з мислителів минулого Тулє-семінар не вважає своїм головним теоретиком. Ідеї релігійного ренесансу лідери Нової школи черпають у багатьох філософів, таких як: Ф. Ніцше, Р. Вагнер, М. Хайдеггер, Ю.