Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

Я сів на лаву і задумався.

Раптом ззаду пролунав шерех легких кроків. Я обернувся. Зовсім близько, за ґратами монастирського саду, в розкоші сонця, стояла струнка, ніби могильна стела, черниця. У сніжному обрамленні чіпця її ангельське обличчя звернене до мене. На мить підняла вона великі сумні очі і, здавалося, хотіла щось сказати. Я піднявся і мимоволі зробив крок до ґрат, що розділяли нас. Жінка, скрикнувши, відскочила. З невимовною тривогою і здивуванням я упізнав мою наречену.

– Гальшко! – Я кинувся до ґрат. – Гальшко! Що це означає?

Але прекрасна черниця вже зникла: сполоханим птахом, кинулася в гущавину монастирських ялиць, у пошуках порятунку, тиші і спокою святої обителі.

Підстебнутий жахливими підозрами, я збіг з горба і кинувся в першу зустрічну бричку – негайно до Гродзенських! З серцем, що тривожно б’ється, крикнув слузі, чи удома панна. У відповідь із-за дверей пролунав її милий голос:

– Ну, звичайно, мій Єжи, я тут, вже годину даремно чекаю тебе, дорогий облуднику! Хіба можна так спізнюватися? Адже ти, поганий, обіцяв бути о шостій!

Дивні руки ніжним плющем обвилися навколо моєї шиї, а моїх губ дорогоцінною ласкою торкнулися її вуста. Я, щасливий, дивився в її очі, пестив руки, притискав до грудей чудову голівку.

– Гальшко, Гальшко моя!..

Вона захвилювалася і здивувалася.

Вєруш

Я познайомився з ним сьогодні на лекції доктора С. Мого сивого незнайомця звуть Вєруш – Анджей Вєруш. Знайомство відбулося під час дискусії після читань. Тема лекції – реінкарнація і закони карми – живо зацікавила нас обох. Я кілька разів брав слово, полемізуючи з доповідачем, Вєруш відповідав, приймаючи частково сторону доповідача. Після закінчення дебатів він перший підійшов до мене і назвався. Його голос, тихий і глибокий, м’яка усмішка, що легенько набігає на губи, коли він говорить, викликають симпатію і довіру – хтозна, чи не станемо друзями.

Після дискусії він запросив мене на «скромну вечерю». Я прийняв запрошення з найбільшим задоволенням і був приємно здивований, коли замість очікуваної убогої мансарди Вєруш привів мене в красиву одноповерхову віллу в глибині тихого саду на Парковій вулиці.

Обстановка вражала суворим аскетизмом. Вєруш займав, власне, всього дві кімнати: спальню, обставлену лише найнеобхіднішим, і майстерню – велику, сонячну кімнату в кілька великих готичних вікон. Решту двох кімнат займала велика бібліотека: всі стіни від підлоги до стелі заставлені книгами. Користуючись відсутністю господаря, що вийшов дати розпорядження до вечері, я проглянув кілька рядів, орієнтуючись по табличках, прибитих до полиць.

Переважали філософські твори. На мій подив, Вєруш володів працями майже всіх найбільших мислителів з найдавніших часів і до наших днів, зібраннями творів з психології, астрономії і природничих наук, безліччю математичних досліджень. Майже ціла стіна в другій кімнаті була присвячена «таємному знанню» – найважливішим працям окультистів всіх часів і народів. Я саме роздивлявся назву на корінці книги індуського філософа, коли за моєю спиною почувся голос Анджея:

– Спочатку прошу повечеряти. А на це, – він очима показав на довгі ряди переплетених в бронзовий сап’ян фоліантів, – вистачить часу і пізніше.

Ми повернулися до кабінету, на столі стояли два горнятка паруючого молока, свіжий, духмяний хліб і масло, на кварцовій різьбленій таці червоніли осінні яблука і виноград.

– Даруйте, немає м’ясних страв, я вегетаріанець, а гостей сьогодні увечері не чекав.

– На вечерю я теж не їм м’яса, – і я із задоволенням випив склянку молока. – А вегетаріанство – це ваш філософський принцип чи вимога організму?

Вєруш посміхнувся:

– Тіло повинне наслідувати душу, і організм формується згідно певного принципу. Думка керує тілом і його фізичними можливостями, не навпаки.

На мить запанувало мовчання. Ніхто не поспішав заговорити, і я не відчував жодного збентеження, звичного в подібній ситуації. У товаристві цієї дивної людини відчуваєш себе вільно, Вєруш вселяє спокій. Тут, в тихому будинку, бесіда текла невимушено, а при бажанні приємно було й помовчати. Хвилинна пауза протягом розмови не стільки відволікала, скільки поглиблювала думку.

Трохи згодом Вєруш, проникливо поглянувши мені в очі, заговорив:

– Сьогодні увечері ви не до ладу опонували доповідачеві; адже я однаково до вас підійшов би першим.

Я подивився на нього, не зовсім зрозумівши думку.

– Адже ясно, ви полемізували зі мною, а не з ним, – пояснив він з м’якою усмішкою. – Я частково приймав його сторону, і ви спробували, всупереч вашим переконанням, виступити проти, примусити мене заговорити і тим самим вступити зі мною в контакт.

Я мимоволі почервонів. Анджей тонко уловив мої спонуки, а я у розпалі суперечки цього майже не усвідомлював.

– І справді, ви звернули увагу на те, в чому я сам не був певен. Ви просто читали мої думки, – договорив я, помовчавши, з деяким неспокоєм.

– Просто іноді вдається уловити деякі вібрації людської психіки, – відповів він скромно.

Я підняв голову і уважно подивився на нього.

– У такому разі ви вже давно знаєте мене? Адже ми трохи не щодня зустрічалися начебто випадково вже цілий місяць. Не помічали?

– Зрозуміло. Я знаю вас довше, ніж ви вважаєте; ваша індивідуальність увійшла до орбіти мого духовного життя вже рік тому; ваше наближення я відчував за багато днів до того, коли ми зустрілися вперше у дійсності.

– Невже? Ось дивно.

– Але конкретно з вами я познайомився лише сьогодні на лекції.

– Так, мабуть, так воно і є. Раніше ви жодного разу не звертали на мене уваги.

– Вірніше, не звертав на вас око, хотіли ви сказати, а точніше, тілесних очей.

– Цікаво. Мені не раз доводилося роздумувати над метою таких псевдовипадкових зустрічей, проте я так і не зрозумів мети.

– Майбутнє покаже. Я старший за вас, досвідченіший – можу й стати в пригоді.

– Маєте рацію, – погодився я. – Мені багато чого, дуже багато чого бракує; тут, у вас, можливо, вдасться знайти щось досконале необхідне. Внутрішній голос переконує: завдяки вам я позбавлюся нарешті духовної марноти – в часи самотніх роздумів зяяння цієї прірви часто переслідує мене. Ви не відмовите в допомозі, чи не так?

Він ласкаво поклав мені руку на плече і просто відповів:

– Будемо друзями, Єжи!

Я встав і зворушено потиснув його руку.

– Дякую.

– Випадковості взагалі не існує, – сказав він і сів напроти великого стінного дзеркала. – Заздалегідь ніколи не можна передбачити безцільність якихось подій. Хтозна, можливо, наше знайомство в рівній мірі необхідне нам обом?

– Яку ж послугу можу надати вам я?

– Хоча б дозволити духовно опікати вас.

Раптом він перервав розмову, вдивляючись в дзеркало навпроти. Я поглянув теж і мимоволі скрикнув. У дзеркалі з’явилася демонічно прекрасна мідноволоса жінка в чорній сукні й помаранчевому шалику. Вона з викликом подивилася на нас, натягуючи перлинно-сіру рукавичку.

Жінка з моста Святого Флоріана. Я обернувся, упевнений, що побачу її за моєю спиною в сусідній кімнаті, –