Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

але там нікого не було: занурені у нічний морок чорніли двері до бібліотеки. Знову подивився в дзеркало: нікого; на світлій поверхні відбивалася лише моя персона. Я звернувся до Вєруша.

– Ви бачили?

– Так.

– Вона десь тут?

– Що за припущення! Я зовсім не знайомий з нею. Бачу вперше. Але бережіться цієї жінки!

Я поблажливо усміхнувся:

– Я кохаю іншу – у мене є наречена.

– І все ж будьте назирці! Вона лиха істота!

– Ця пані не зовсім мені незнайома. Ми зустрічалися, принаймні довелося бачити її не раз.

І я оповів Анджею про дивовижних людей на мосту, не приховав і його присутності.

– Гм, – прошепотів він, вислухавши мене уважно, – і справді, я не раз проходив по мосту і зупинявся біля фігури святого; вже тоді несвідомо відчував недоброзичливі розряди. Тепер розумію.

– Якісь дивні таємні зв’язки?

– Поза сумнівом. Шляхи наші взаємно перетинаються все частіше. Якась вища сила все тісніше сплітає чужі і далекі долі.

– А звідки оте віддзеркалення? Галюцинація?

– Ні. Вона в ту мить думала про тебе.

Якось непомітно ми перейшли з ним на «ти».

– І цього досить, щоб вона з’явилася у дзеркалі? – спитав я.

– Далеко не кожен в змозі виконати таке. Вона, мабуть, так. Звідси висновок – вона володіє неординарною силою волі.

– Ти вважаєш видіння проекцією думки?

– Не певен, можливо й так. Втім, – продовжив, помовчавши, – хтозна, чи не стояла вона і справді за нашою спиною?!

Я здригнувся і машинально обернувся до дверей у бібліотеку.

– Хіба таке можливе?

– А чом би й ні? Наші думки і спогади люблять деколи набирати виразних обрисів і форм. Світ переповнений личинами і масками, породженими думкою. Подібні фрагменти, відірвані від матриць, якийсь час тиняються безпритульними примарами, поки не розсіються в просторі, або їх не поглинуть сильніші розряди.

– Ти відкриваєш мені нові світи, прекрасні і жахливі, як мрії божевільного.

Вєруш сумно посміхнувся.

– На жаль. Ці світи дуже часто світяться фосфорним світлом тліні.

Він встав і підійшов до фортеп’яна біля вікна, узяв декілька мінорних акордів.

– Друже мій, – сказав, не забираючи рук з клавіатури, – за дивовижною примхою долі ти опинився сьогодні під моїм дахом в абсолютно виняткову хвилину. Якась незбагненна туга налинула незборимою хвилею і ставить мене в дні давно минулі. Обіцяй же зберегти спокій, свідком яких би дивних явищ ти не став.

– Обіцяю, – відповів я, зворушений до глибини душі його довірою. – Не зійду з місця, не ворухнуся.

Андрій, заспокоївшись, віддався грі: безкрайня, ніби море, сумна фантазія полилася з-під його пальців. Нестримна туга великих просторів, смуток порожніх чорних ночей, плач долі, що заблукала в безкрайній пустелі. Грав великий артист. Його завжди м’який профіль, сумна усмішка немов застигли, смертельна блідість розлилася по щоках, уривчасте дихання з хрипом виривалося з грудей, повіки, стомлені світлом, важко опустилися на очі. Він грав, піднявши обличчя, не дивлячись на клавіатуру.

Дивний страх закрався мені в душу; не в силах бачити цю смертну маску, я відвернувся до вікна. Вікно виходило в сад. Осінній вихор люто гнув скелети дерев, все листя давно облетіло. Вітер жменями кидав до кімнати сухе листя, і воно з шурхотом котилося по підлозі. Чорний отвір вікна прикував мій зачарований погляд.

Ось з глибини саду наблизився високий білий дід і, спершись на підвіконня, слухав. Пригнічений крик завмер в моїх грудях. Холодний піт виступив на лобі; розширилися від жаху очі, не було сил ворухнутися. Ще мить, і видиво, піднявши на прощання худу тремтячу руку, зникло в мороці саду.

Вєруш продовжував грати. Під тонкими нервовими пальцями народилася химерна колисанка. Тиха і зворушлива, вона в материнські обійми уклала чиюсь маленьку душу і, пестячи, притиснула до грудей.

Прозорі руки в перснях, гнучкі жіночі руки, з’явилися у вікні і, благословляючи, спочили на голові Анджея, а за мить пропали в нічному мороці. А він все грав. Характер мелодії змінився, злітаючи смерчем пристрасті, любов рвала акорди, змітаючи все на своєму шляху лавиною божевільних звуків.

За вікном в риданнях осіннього листопаду з гордо піднятою, трагічно прекрасною головою з’явилося марево юної жінки. Очі – сумні, темно-карі, дивні вуста – рожеві пелюстки, напіврозкрилися в нетамованому жаданні інших губ. Вона безвольно опустила руку на підвіконня і схилила голову.

Музика раптово обірвалася. Чорні провалля ночі поглинули марева.

Геть виснажений, Анджей, як мертвий, звалився на підлогу. Я кинувся до нього з водою. За якусь хвилю весь у рясному поту Вєруш прокинувся.

– Дякую, Єжи, – шепнув, потиснувши мені руку. – Прошу тебе, – продовжив, глибоко зітхнувши, – нікому не розповідай про те, що привиділося сьогодні вночі.

– Заспокойся. Це буде наша з тобою спільна свята таємниця.

Коли через півгодини я повертався додому, вже займався світанок і тихо згасали останні зірки.

Маскарад

Середу 29 травня не забуду ніколи. Прекрасний маскарад у Лежанських залишив у моїй душі незгладимий слід. Особливо епілог удосвіта.

Гальшка в чарівному блакитному доміно виглядала, як весняний ранок. Я вибрав костюм іспанського гранда й інтригував гостей маскою, стилізованою під чорний характер.

Танці почалися тільки після півночі. Переважали, зрозуміло, тустеп і фокстрот. Не любив я цих танців: де-небудь в мексиканських рівнинах на тлі субтропічної флори подібні танці у виконанні бандідос і ковбоїв навколо вогнища, що криваво палахкотить, мабуть, справляють сильне враження; у Європі, в звичайній бальній залі, вони вражають вульгарністю і розгнузданістю. Гальшка здогадувалася про це, і, либонь, тому обмежила танці до мінімуму. Люба моя розумниця.

О другій годині я вперше зауважив струнке чорне доміно – обличчя ретельно прикрите мереживом. Незабаром до пані приєднався венеційський дож і вже ні на мить не залишав чорне доміно. Кадриль ми танцювали з Гальшкою, раптово перед нами опинилася таємнича пара.

– Чи не можна попросити вас vіs-а-vіs? – пролунав дзвінкий металевий голос чорного доміно.

Я зніяковів.

– Дуже приємно, – допомогла мені Гальшка, кланяючись дожу.

І вони стали напроти одне одного. Виконуючи па другої фігури, венеційський сановник, минувши мене, кинув впівголоса:

– Тебе вітають люди з мосту Святого Флоріана, senіor hіdalgo!

І він перейшов до своєї пані, танцюючи з істинно аристократичною чарівливістю.

Голос здався мені знайомим; десь я з цією людиною поза сумнівом спілкувався, але де і коли?

Тим часом розпорядник оголосив «заміну партнерки», і я опинився з чорним доміно. Признаюся, танцювала вона незрівнянно. Струнка і гнучка, немов туя, вона не йшла – пливла, легко, ніби сильф, злегка закинувши назад дивну головку. Мабуть, у захваті танцю по її голій спині пробігав тремт, моя рука вловила пристрасний вигин її талії. Не упевнений, чи випадково її волосся торкнулося моєї щоки, а пальці нервово стиснули моє плече, – я почув притлумлений екстазом шепіт:

– Пробачте! – а за