Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

відчув різкий біль на вустах. Зуби померлої затопилися в його губах. Повільно піднялися її повіки, і з очей стрельнули вогні життя. Вона обняла його шию білими руками, обкрутилася навколо нього, мов плющ. Зі схвильованих її грудей виплив звук, схожий на воркування закоханої горлиці і, злився з його вигуком у вакхічний двоголос тріумфу.

– Божено! Божено!

Здивування відбилося в її очах. Струснула головою на знак протесту:

– Я не Божена. Поглянь мені уважно в очі!

Поглянув і переконався, що жінка, яку тримав в обіймах, не була його дружиною. Крізь її очі дивився на нього хтось інший… З позаземної далечіні почув востаннє в житті голос померлої:

– Божена відійшла в засвіти. Покинула тебе у фізичному плані, щоб наглядати за тобою в сфері духу. А що ти так палко полюбив мою земну постать, більше, ніж красу моєї душі, я залишаю тобі в спадщині своє тіло. Вища воля, схиляючись до моїх прохань, дозволила тій, яку тепер пестиш, зайняти тілесну оболонку, яку я покинула, і поселитися в ній біля тебе, як чоловіка. Ця заміна повинна для світу залишитися в таємниці, і тому ти будеш її всюди називати моїм ім’ям. Але мусиш знати, що належить вона до вперше втілених духів, а тому спрагла життя і діяльності. А що вона завдячує мені свій зовнішній вигляд, тому й від мене прийме своє справжнє ім’я. Ти будеш її називати під час ваших любовних забав Морфеною, тобто донькою кшталту… Прощавай, Генріху, і живи з нею щасливо! Може, Морфена в образі твоєї першої дружини дасть тобі ту повноту щастя, якої я тобі, на жаль, вділити не могла.

Такі були останні слова Божени і таким її заповіт. Маспера, слухняно скорившись її волі, вийшов з жалобної кімнати на світ з прекрасною дружиною, що спиралася на його руку. Але радості вже не зазнав. Від таємничої ночі ніколи вже посмішка не розпогодила його обличчя. Понурий, замислений, передчасно посивілий, зачинявся у бібліотеці і там пересиджував самотні години, не допускаючи до себе нікого, навіть дружини, або ж блукав порожніми замковими галереями і прислухався до звуків невловимої музики. Часом доганяв когось, витягав руки і обіймав невидиму постать пристрасними обіймами. Неодноразово заставала його дружина у баштовому еркері біля органу, як він, спершись руками на спинку крісла, мовби тулив до чийогось обличчя своє, залите слізьми. Не змогла його заспокоїти пристрасть Морфени, навпаки – підсилила ще його тугу за тією. Аж поки одного ранку, після бурхливій пристрасної ночі знайдено його було біля дружини з простреленою головою. Вийшов на шляхи вічності, щоб там зустрітися з Незабутньою.

САЛАМАНДРА Роман

Люди з мосту Святого Флоріана

[30]

З деякого часу в моє життя вторглися загадкові сили – є якісь знаки, либонь, безневинні, вбрані в затишний покров буденності. Я визнав би випадковістю, збігом обставин те, що повторилося один, два, навіть три рази, та коли щось відбувається ледь не щодня і декілька тижнів підряд, мимоволі народжується сумнів: а чи немає тут якоїсь мети? Невже це прелюдія невідомого?.. Невже після багатьох років буденності в книзі мого життя відкриється перша таємнича сторінка?..

Хто він, цей чоловік? Чому уже місяць я постійно зустрічаю його в найнесподіваніших місцях? Що мені до цього високого сивого пана в потертій накидці?

Зустріч зазвичай відбувається не відразу – спершу він неодмінно «дає про себе знати»: за декілька хвилин до зустрічі обов’язково примариться в кому-небудь з перехожих. І схожість деколи така велика, що я готовий присягнути – знову він. І лише в останню мить, минувши незнайомця, усвідомлюю: ні, цієї людини я ніколи раніше не бачив. А за декілька хвилин зустрічаюся з ним.

Цікаво, чи навмисне він шукає зі мною зустрічей? Сумніваюся. Навпаки, схоже, він жодного разу і не зауважив мене; принаймні ніколи не дивиться в мій бік, – його м’які сіро-блакитні очі завжди спрямовані кудись у простір. Дивна людина. Невже всупереч бажанню нас зводить невловима таємнича сила? Можливо, він і не підозрює про моє існування. Навпаки, я сам переслідую його, наче тінь? Невже його попередній «знак про себе» – лише моє підсвідоме передчуття його наближення, і тому я убачаю риси незнайомця в обличчях інших людей, або він і справді сигналізує свою швидку появу, на мить нав’язуючи свою зовнішність будь-якому з перехожих?.. Здається, проблема невирішальна.

Не раз в безлюдному місці я ледве було не зважився зупинити його і просто запитати, чому він переслідує мене, але збентеження в останню мить утримувало від рішучого кроку: я не зважився на подібну вільність. Адже і він, у свою чергу, міг поставити мені таке ж питання.

Сьогодні, проходячи мостом Святого Флоріана, я знову побачив усіх трьох. Схоже, не помиляюся: я зустрічаю цих людей вже вп’яте за останній місяць. Так, дивний збіг обставин! Мідноволоса жінка надзвичайної краси стоїть на мосту біля першої правої арки і натягує рукавичку перлового кольору. За кілька кроків від неї, ближче до середини мосту, над залізним парапетом, ніби вдивляючись у течію бурхливої Дручі, схилився чоловік в рибальському комбінезоні, з рудуватою борідкою клином; коли я його минаю, погляд його відривається від води і упивається в жінку: у погляді і ненависть і безмежне обожнювання. Вона, видно, не звертає на нього жодної уваги.

А далі, біля останньої арки мосту, притулившись до статуї Святого Флоріана, мій сивий незнайомець, якого постійно зустрічаю, мрійно спрямував погляд в небеса.

Який дивовижний збіг приводить цих людей вже вп’яте у те саме місце, де я бачу їх всіх у тих самих позах?! Ніби актори у театрі, невідомо чому повторюють одну сцену. І чи бачить цю сцену ще хтонебудь, окрім мене? Або це передчуття подій прийдешніх, проекція потрясінь в далекій перспективі? Одне поки очевидно – люди на мосту не знають мене. Ну що ж, почекаємо, почекаємо.

Учора увечері я, як завжди, гуляв у Стрілецькому парку – піднімався на пагорб; тут моє улюблене безлюдне відокремлене місце. Парк запущений, майже здичавів. Я пройшовся липовою алеєю і затримався над урвищем з південного боку. Шоста година надвечір’я – золота, призахідна. Знизу долинає приглушений шум міста, зануреного у вечірній серпанок, дзвони перебирають бронзові чотки звуків. У сусідньому монастирському саду за ґратами огорожі дріботять сестри кармелітки. Здається, в тиші надвечір’я я чую їх шепіт – «Angelus». Чорне вбрання виділяється на тлі зелені, пурпуром вмираючого сонця забарвлюються білі чернечі чіпці. Ось вони скрутили убік між дерев і зникли з очей. Незабаром зазвучав хор і орган.

Вечірня в каплиці, вирішив я, скидаючи капелюха.

На покинутому тенісному корті порожньо. З асфальту, поцяткованого тріщинами, пробивалися рідкі кущики трави, безжально