Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

Очі двох чоловіків зустрілися. Якби Марко вже не хильнув дві склянки, а особливо ту принизливу, зі своїм тестем, то, можливо, відповів би Брюсові рішучим «ні», пішов додому й розповів дружині правду, як і збирався. Оголосив би себе банкрутом і розпочав із нуля. У них усе ще лишався будинок. Вони були одне в одного, і в них була Кора. Але дорогою до ріки Марко зайшов до крамниці спиртного. Він приніс із собою пляшку в паперовому пакеті. Тепер він її відкоркував, пригостив приятеля й зробив великий ковток просто з горлечка. Алкоголь трохи розмив кордони, зробив усе менш неможливим.

Брюс притишив голос.

— Інсценуй викрадення. Не справжнє викрадення, а виставу. Ніхто не постраждає.

Марко витріщився на нього. Нахилився ближче й прошепотів:

— І як це спрацює? Поліція поставиться до цього як до справжнього викрадення.

— Так, але якщо зробити усе правильно, це буде ідеальний злочин. Батьки твоєї дружини заплатять, ти отримаєш назад свою дитину й усе скінчиться за пару днів. Щойно дитина опиниться вдома, поліція втратить інтерес.

Марко почав прокручувати все в голові. Під впливом алкоголю ця ідея видавалася не такою вже й божевільною.

— Ну, не знаю, — нервово відповів Марко.

— Є кращі пропозиції? — підштрикнув його Брюс, передаючи пакет із відкоркованою пляшкою.

Вони обговорили деталі, спершу гіпотетично. Він мав влаштувати викрадення власної дитини, передати її Брюсу, який забере її на пару днів до своєї хатини в Катскільських горах. У нього було троє своїх дітей, уже дорослих, але він знав, як поводитися з немовлям. Вони забезпечать собі зв’язок через передплачені мобільники з антивизначниками. Свій телефон Марко доведеться десь заховати.

— Мені потрібно десь сто тисяч, — сказав він, дивлячись на ріку і спостерігаючи за тим, як у небі над нею кружляють птахи.

Брюс пхикнув.

— Та ти що, з дуба впав?

— Тобто? — не зрозумів Марко.

— Якщо тебе заарештують, то покарання буде однакове, що за сто тисяч, що за сто мільйонів. Гра принаймні має бути вартою свічок. Немає сенсу йти на таке заради дріб’язку.

Поки Марко все обмірковував, вони з Брюсом передавали одне одному пляшку туди-сюди. У Річарда з Еліс було близько п’ятнадцяти мільйонів заощаджень, наскільки йому відомо. Гроші в них були. Якщо Марко отримає мільйон, то зможе врятувати бізнес і виплатити заставу без подальшої допомоги батьків Анни. Ну, безпосередньої принаймні. Як солодко буде забрати парочку мільйончиків у цього мерзотника Річарда.

Вони домовилися про викуп у два мільйони. П’ятдесят на п’ятдесят.

— Непогано за два дні роботи, — запевнив Брюс.

Марко вирішив влаштувати це якнайскоріш. Якщо він довго чекатиме, то може потім не наважитися.

Він сказав:

— Завтра ввечері нас не буде вдома — сусіди запросили нас у гості. З дитиною буде няня, але вона завжди засинає на канапі в навушниках.

— Ти міг би вискочити покурити, забігти додому й винести мені дитину, — сказав Брюс.

Марко замислився про це. Все може скластися. Вони детальніше обговорили план.

Тепер, якби йому дали шанс обрати момент у житті, куди можна було би повернутися та все змінити, то була би перша зустріч із Брюсом.

Якби ж тільки він не вирушив подихати весняним повітрям, якби ж не сів на ту лавочку, якби йому не трапився Брюс. Якби ж тільки він встав і пішов того дня, коли Брюс усівся поряд і зав’язав знайомство, що з часом переросло у співпрацю. Якби не це, життя його зараз було б геть інакшим.

Він не думав, що поліція зможе знайти когось, кому було б відомо, що Брюса й Марко щось пов’язує. Їхні зустрічі були нерегулярними, непередбачуваними. Їх бачили лише бігуни та роллери, що час від часу проминали повз. Раніше він про це не хвилювався, тому що Брюс мав зникнути з обрію. Він був готовий піти на пенсію — збирався забрати свій мільйон та зникнути.

Але тепер Брюс мертвий.

А Марко — в цілковитій дупі.

Йому потрібно зателефонувати Річарду — саме для цього він приїхав у офіс — щоб втекти від Анни й поговорити сам-на-сам з її батьком. Він хоче знати, що відбувається з Корою після нових домовленостей Річарда з викрадачами.

Він вагається. Він не може витримати думки про нову порцію поганих новин. Але що б не трапилося далі, Кору необхідно повернути. Він мусить бути певен, що Річард зробить усе як слід. З рештою розбереться потім.

Він бере слухавку та набирає номер свого тестя. Одразу ж вмикається автовідповідач. Дідько. Він лишає коротке повідомлення:

— Це Марко, перетелефонуйте. Дайте знати, що відбувається.

Він встає й починає ходити офісом туди й сюди, як людина, уже замкнена в камері.

Анні здається, що вона чує дитячий плач: мабуть, Кора прокинулася. Вона знімає садові рукавички та швидко йде всередину, миє руки на кухні. Вона чує, як нагорі плаче Кора, кличучи її.

— Хвилиночку, зайчику, — кричить вона їй. — Уже йду.

Вона щаслива.

Анна біжить нагору до дитини, тихенько наспівуючи під носа. Вона заходить до дитячої кімнати. Все таке, як і раніше, тільки-от ліжечко порожнє. Вона раптом згадує, і її наче холодною водою обливає. Вона падає у крісло для годування.

Їй недобре — вона чудово це усвідомлює. Вона мала б комусь зателефонувати. Матері, скажімо. Але вона не телефонує. Натомість гойдається на стільці.

Їй хотілося б звалити всі свої проблеми на Синтію, але вона знає, що Синтія не забирала її дитини.

Синтія намагалася лише вкрасти її чоловіка, чоловіка, який і їй самій більше, можливо, не потрібний. Інколи їй здається, що Марко із Синтією варті одне одного. Анна чує Синтію по