Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

просто бути те, що він є недосконалою мірою того, наскільки благополучними ми відчуваємо самі себе. Економічна наука пропонує надто тавтологічний погляд на щастя: те, що ми робимо, має приносити нам відчуття щастя, інакше ми не будемо щасливі. Подібним чином, коли ми стаємо багатшими, це приносить нам задоволення, бо ми можемо робити й мати більше речей, якими насолоджуємося. Однак результати опитувань засвідчують нам дещо інше. Пам’ятаєте той різкий ріст у 1990-х роках? Не схоже, що наша психіка різко поліпшилася від того. Фактично період зростання реальних доходів з 1970 по 1999 рік збігся зі зниженням числа тих, що визначали себе «дуже щасливими», з 36 до 29 %[186]. Економісти із запізненням почали досліджувати це явище, хоча й у свій переважно кількісний спосіб. Наприклад, економісти Девід Бленчфлауер і Ендрю Освальд, економісти з Коледжу Дартмут і Університету Ворвік, відповідно, виявили, що тривалий шлюб еквівалентний 100 тисячам доларів, оскільки одружені повідомляють, що вони настільки ж щасливі в середньому, як і ті, хто розлучається (і не одружується знову), і дохід яких становить 100 тисяч доларів на рік і вище. Тож, лягаючи цієї ночі в ліжко зі своєю дружиною (чи чоловіком), не забудьте сказати, що ви не кинете її (його) ні за які гроші, якщо вони будуть меншими, ніж 100 тисяч доларів на рік.

Деякі економісти досліджують щастя прямо, прохаючи респондентів вести щоденники, в яких вони записуватимуть усе, що роблять у різний час, і чи приносить це їм задоволення. Не дивно, що «інтимні стосунки» очолюють цей перелік у графі «позитивні заходи», а ранкова поїздка на роботу міститься в самому низу, нижче, ніж приготування їжі, прибирання будинку, повернення додому ввечері й таке інше[187]. Це нетривіальні результати, оскільки вони можуть висвітлити, як індивіди визначають, що вони щасливі, коли насправді такими не є. (Так, ви маєте побачити тут вплив економістів-біхевіоралістів.) Наприклад, той дов­гий шлях на роботу може виявитися не вартим вигід, отриманих при цьому (зазвичай більший будинок і вища зарплатня). Неприємна не лише сама дорога, але й часто значні витрати можливостей на неї: менше часу на соціалізацію, фізичні вправи чи відпочинок, — усе, що вважається вельми приємними видами діяльності. Водночас ми швидко звикаємо до вигід від тих товарів, яких ми раніше прагнули (як-от звички приймати гарячу ванну), тоді як щастя, викликане подіями (сімейна відпустка і тривалі спогади про неї), значно тривкіше. Журнал The Economist підсумовує проведені дослідження таким чином: «Загалом економічні арбітри смаку рекомендують “враження” замість товарів, приємні події замість пам’ятних дрібничок, дію замість володіння»[188].

Якщо ВВП — невдала міра економічного прогресу, то чому б не знайти щось краще?

Можна знайти, переконаний Марк Мірінґгофф, професор суспільствознавства в Університеті Фордам, який вважає, що нація повинна мати «соціальну звітну карту»[189]. Він запропонував індекс соціального здоров’я, що об’єднував би шістнадцять суспільних індикаторів, таких, як дитяча бідність, смертність немовлят, злочинність, доступ до охорони здоров’я й доступне житло. Консервативний автор і коментатор Вільям Беннет погоджується з половиною цього аналізу. Нам справді потрібна міра прогресу, ширша за ВВП, стверджує він. Однак без тієї ліберальної тріскотні. «Індекс головних культурних показників» містера Беннета містить те, що він вважає за важливе: позашлюбні народження, відсоток розлучень, вживання наркотиків, участь у церковних громадах, а також рівень довіри до уряду.

Французький президент Ніколя Саркозі наказував 2009 року французькому національному статистичному управлінню розробити індикатор економічного здоров’я нації, що включає в себе ширші одиниці вимірювання якості життя, ніж просто ВВП. Два відомих економісти, Нобелівські лауреати Джозеф Стіґліц і Амартія Сен головували при обговоренні пропозиції Саркозі, розглядаючи уявний парадокс: збільшення ВВП мало би відбуватися разом із відчуттям, що життя приносить більше стресів і труднощів, а не менше. Саркозі хоче отримати засоби вимірювання, що охоплюватимуть задоволення від мистецтва й відпочинку, і невдоволення погіршенням стану довкілля й напругою[190]. Вимірювання цих складових умов людського життя — шляхетний жест, однак як виразити це одним числом? Коментар Wall Street Journal був таким: «Знімемо капелюхи перед панами Стіґліцем і Сеном, якщо вони зможуть приписати цифри до таких духовних сутностей, однак подих від цього не спирає».

Отже, ви починаєте бачити проблему. Будь-які вимірювання економічного прогресу залежать від того, як ви визначаєте цей прогрес. ВВП просто дає цифри. Про це треба сказати окремо. За всіх інших рівних умов для нації краще, коли вона виробляє більше товарів і послуг. Коли ВВП зменшується, це явно шкодить: втрачаються робочі місця, закриваються підприємства, припиняється ріст продуктивності. Однак чому ми маємо про це думати? Чому сучасна економіка може перейти від зростання до спаду? Якщо ми можемо виробити та спожити продукцію на 14 трильйонів доларів і залучити більшість американців до роботи над цим, то що змушує нас викинути на вулицю купу людей і виробити на 5 % менше наступного року?

Найкраща відповідь — що рецесія схожа на війну. Якби ми могли запобігти їй, то зробили б це. Кожна рецесія не схожа на іншу, тому й важко їх спрогнозувати. (Хоча продуценти публічної політики вже не раз запобігали і війнам, і рецесіям: ми помічаємо лише ті випадки, коли їм це не вдається.) Загалом рецесії зумовлюються певним ударом по економіці. Тобто трапляється щось негативне. Це може бути колапс ринку акцій або мильна булька торгівлі нерухомістю (Сполучені Штати в 1929 і 2007 роках, Японія у 1989), чи навіть навмисні спроби Федерального резерву сповільнити розвиток надмірно перегрітої економіки (Сполучені Штати в 1980 і 1990 роках). У країнах, що розвиваються, ударом може бути раптове падіння цін на товари, від яких дуже залежить їхня економіка. Звичайно, може бути і комбінація різних причин. Сповільнення розвитку економіки Сполучених Штатів, що почалося 2001 року, мало корені в «розвалі технологій» — надмірних інвестиціях в технології, що в кінцевому підсумку закінчилися лусканням інтернетової бульки. Ці труднощі були доповнені терористичними атаками 11 вересня та їхніми наслідками.

Незалежно від причин, найважливішим у рецесіях є спосіб їхнього поширення. Почнімо з простого випадку, а потім перейдемо до «Великої рецесії» 2007 року. Можливо, ви не помітили, однак близько 2001 року ціна на