Джо Хілл - Пожежник

очима, лице з плавними рисами класичних скульптур. Обличчя це нагадувало Еллі, тільки було воно дещо повнішим, старшим і сумнішим. Вуста розтулилися, ніби жінка збиралася щось сказати. То була не галюцинація, не плід уяви, не витвір спалахів полум’я. Обличчя у вогні дивилося на неї довгих п’ять секунд.

Гарпер намагалася закричати, та їй перехопило дух. Коли вона нарешті спромоглася вдихнути повітря, жінка, котра з’явилася у вогні, вже щезла.

13

Гарпер відступила, спостерігаючи за полум’ям в очікуванні подальших чудес. Думки про те, що вартувало би зачинити заслінку, геть повтікали з голови. Вона озирнулася на Джона, хотіла запитати, що це таке щойно побачила — запитати, що це за чортівня в тій печі, — і побачила, що він спить. Його дихання зійшло до кволого напруженого свисту.

Власне виснаження хвилею накотилося на неї. Втома відгукувалася тупим гірким болем у кожному суглобі. Гарпер опустилася в м’яке крісло з заяложеними лляними подушками, з якого зручно було спостерігати за вогнем, приглядати, раптом полум’я знову щось утне.

Язики полум’я хвилювали й струменіли, чаруючи своє стародавнє гіпнотичне закляття, висмоктуючи з її голови волю та думки. Від приску в печі овівало жаром, який лагідно вкривав її, немов стара затишна ковдра.

Либонь, на якийсь час вона заплющила очі.

Гарпер схопилася від крику — коротеньке схлипування, повне болю й жаху. Вона була не певна, скільки часу минуло — хвилина або година; навіть не могла сказати, чи був той крик справжнім, чи лише витвором її уяви. Вона уважно дослухалася, але більше нічого не почула.

Полум’я дещо затухло, і саме тоді вона пригадала, що Джон просив її затулити заслінку. Їй знадобилися всі залишки сил, щоб підвестися й затріснути сталеву заслінку. Знову всівшись, Гарпер якийсь час ширяла, розкута, у безтурботній сірій смузі, що пролягла між сном й явою. Вона була вільною і, мов порожній човен, дрейфувала безкраїм морем. Приємне почуття, проте кепські думки, і враз вона рвучко прокинулася. Човен. Джон попереджав її, що варто витягти його далі на берег, інакше вони застрягнуть на острові.

Налякана перспективою втратити човен, Гарпер миттю зірвалася з крісла на ноги. Решта сонливості, що павутинням скувала її, розчинилась одразу ж, тільки-но вона ступила надвір в обійми шорсткого солоного вітру.

Майже настав світанок; у перших променях сонця ранковий туман повис шовковою пеленою. Бриз розвівав його, розтинаючи на сріблясті хустини, і крізь великий отвір в імлі Гарпер бачила протилежний берег.

На сніг було витягнуто три каное. Отже, всі повернулися живі. На березі був Нік, волочив одне каное по піску. Гарпер загадалася, хто став би відправляти малого хлопця, самісінького, тягнути човни назад до елінгу. У таку рань він мав ще бути в ліжку.

Вона помахала. У ту ж мить, як він її побачив, хлопець покинув тяганину з каное й собі замахав у відповідь, нестямно розмахуючи обома руками над головою в універсальному жесті, повідомляючи про халепу. І врешті вона зрозуміла всю неправильність цієї миті. Нік був одягнутий зовсім не по погоді, був у легкій чорній флісовій кофтині та капцях. І каное — він тягнув його не до елінгу, а навпаки, до води. Ніхто не відправляв його поскладати човни. Він прийшов її шукати.

Ступивши два кроки, Гарпер знову загрузла по кісточки в солонуватій смердючій багнюці. Десь у тому болоті плавали її черевики. Шукати їх вона не стала, лише спустила човен на воду й застрибнула досередини.

Коли вона допливла до пірса, Нік уже чекав її з порослою мохом мотузкою в руках. Він пов’язав мотузку на «качку» на носі човна, а тоді вхопив її за руку. Гарпер здалося, що якби він був більшим, то повалив би її на соснові дошки, наче рибалка, що витрушує улов.

Йому кортіло кинутися в біг, але водночас він не хотів відпускати її, тож постійно смикав за руку, поки вони підіймалися крутим схилом. Дихання Ніка клекотіло в горлі. Вона не встигала за ним, босими ногами хрупаючи по зернистому снігу.

— Стій, — промовила вона і змусила його спинитися, вдавши, що їй треба перевести подих, хоча насправді цього потребував саме хлопець. — Може, напишеш? Що сталося, Ніку?

Гарпер висмикнула руку й почала імітувати писання, виводячи літери невидимою ручкою в імлистому повітрі. У відповідь він лише захитав головою, відчайдушно й нещасно, а тоді кинувся бігти, більше не намагаючись тягнути її за собою.

Туман скочувався донизу, між стовбурами червоних сосон, пливучи, немов марево великого потопу, й поволі струменіючи над землею в бік моря.

Вона попрямувала за ним — радше кинулася наздоганяти — до лазарету, де він нарешті спинився, чекаючи на неї біля підніжжя сходів. Поряд з ним стала його тітка, одягнена в саму лише фланелеву піжаму, так само боса.

— Мій батько... — промовила Керол. Її голос лунав нестямно, прорізаючись між уривчастим схлипуванням так, наче це вона, а не Гарпер, щойно подолала півмилі засніженим схилом. — Це мій батько. Я молилася, молилася, щоб ти повернулася, і ось ти тут. Скажи, що врятуєш його, ти мусиш це сказати.

— Я зроблю все можливе, — пообіцяла Гарпер, взявши Керол під лікоть та розвертаючи до лазарету. — Що сталося?

— Він плаче кров’ю, — сказала Керол. — І говорить до Бога. Коли я полишила його, він саме просив Господа простити людині, яка його вбила.

14

У палаті було забагато людей. Керол та Гарпер протиснулися крізь натовп, серед якого, зокрема, були Еллі, дівчата Нейборс, Майкл та ще кілька Пильнувальників. Дехто з-поміж них тримався за руки. Майк роздягнувся до пояса, червона пляма — з крові та поту — блищала в нього на грудях. Похиливши голову й заплющивши очі, він ворушив вустами у мовчазній молитві, схожий на дитя ери Водолія, що шукає просвітлення в парильні. Одна дівчина сиділа на підлозі, обхопивши руками коліна й притискаючи їх до себе, та безпомічно схлипувала.

Столи й раковина були захаращені численними свічками, проте кімната все одно здавалася ледь освітленою. На одному з табірних ліжок витягнувся Том Сторі. У довколишньому присмерку його легко можна було сплутати з покинутим на простирадлах пальтом. В узголів’ї розкладачки стояв Дон Льюїстон.

— Юнацтво, — промовила Гарпер так, наче була на цілі десятиліття старша від Еллі та Майкла, а не двадцятишестирічною дівчиною, котра сама заледве чотири роки тому закінчила навчання. — Дякую. Дякую за все, що ви зробили.

Вона й гадки не мала, чи вони хоч щось узагалі зробили, проте це не мало значення. Легше буде скерувати їх звідси, якщо вони відчуватимуть, що їхній важливий внесок було оцінено по заслузі, що їхній внесок був напрочуд