Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

— Ґелло, проведи! — кричав Коров’єв.

Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув «до побачення» — і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив — червінці були на місці.

Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, вийшла жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, який сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:

— Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знову на сходах, — приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: — Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради! — перелякався буфетник і хутенько приховав гроші.

Жінка розсміялася:

— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала… — і рушила вниз.

Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.

— Чого вам ще? — спитала його проклята Ґелла.

— Я капелюшок забув, — шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину.

Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків’ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.

— Хіба ви без шпаги прийшли? — подивувалася Ґелла.

Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Голові його було чомусь незручно і надто тепло в капелюсі; він скинув його й, підскочивши від страху, тихо зойкнув. У руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши знов на голову Андрієві Фоковичу, всіма кігтями вп’явся йому в лисину. Відчайдушно верескнувши, буфетник кинувся бігти вниз, а кошеня звалилося з голови і шугнуло вгору сходами.

Вирвавшись на повітря, буфетник підтюпцем пробіг до воріт і назавжди облишив чортів будинок № 302-біс.

Докладно відомо, що з ним сталося далі. Вибігши з підворіття, буфетник дикувато озирнувся, наче шукаючи щось. За хвилину він був на іншому боці вулиці в аптеці. Тільки-но він промовив слова: «Скажіть, будь ласка…» — як жінка за прилавком вигукнула:

— Громадянине, у вас же вся голова порізана!

Хвилин через п’ять буфетника було перев’язано марлею, і він дізнався, що найкращими фахівцями з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмін, спитав, хто з них ближче, загорівся від радості, коли дізнався, що Кузьмін живе ось тут через двір у маленькій біленькій віллі, й хвилини за дві був уже там. Помешканнячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам’яталося буфетникові, що перша трапилася йому назустріч старенька нянька, що хотіла взяти в нього капелюха, але позаяк капелюха в нього не було, то нянька, шамкаючи порожнім ротом, кудись пішла.

Замість неї опинилася коло дзеркала і, здається, під якоюсь аркою жінка середнього віку і тут-таки сказала, що можна записатися тільки на дев’ятнадцяте, не раніше. Буфетник відразу змикитив, у чому рятунок. Заглянувши пригаслим поглядом за арку, де в якомусь очевидному передпокої дожидалися троє людей, він шепнув:

— Смертельно хворий…

Жінка здивовано подивилася на забинтовану голову буфетника і, повагавшись, сказала:

— Ну що ж… — і перепустила його за арку.

Тієї миті протилежні двері розчинилися, в них зблиснуло золоте пенсне. Жінка в халаті сказала:

— Громадяни, цей хворий піде поза чергою.

І не встиг буфетник огледітись, як уже опинився в кабінеті професора Кузьміна. Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.

— Що з вами? — спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.

— Ось щойно з певних вуст дізнався, — відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, — що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.

Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.

— Даруйте, не розумію вас… ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?

— Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..

— Та вибачайте, хто вам таке сказав?!

— Вірте йому! — палко попрохав буфетник. — Він знає напевне!

— Нічого не розумію, — знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. — Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!

— У четвертій палаті, — відповів буфетник.

Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: «Цього ще бракувало! Божевільний!» Спитав:

— Ви п’єте горшку?

— Ніколи не торкався, — відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну

цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так… раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи… Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.

— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.

— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор.

Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.

— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус. І

— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!

— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.

— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.

— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.

— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.

Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.

— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого