Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

і стає поруч з Шайтан-пашою? Над ним козак з сивими вусами держить червону корогву, а на тій корогві якийсь лицар з булавою конем виграває і золоте яблуко з хрестом як сонечко сяє. Се Юрась, козак-нетяга. Се він, а не Шайтан-паша привів стотисячне турецьке військо і орди кримських і білогородських татар добувати Україну.

Одним ранком відчинилися двері його едикульської темниці і до нього увійшов старий-старий і сивий, аж жовтий, сам Тугай-бей… На гак, на гак вішати прийшов, як того Байду, як Юрасевого стражника… «Отче! В руці Твої передаю дух мій!» - простогнав тихо Юрась. А Тугай-бей чолом мало не до землі: «Аллах, - каже він, - волею своєю один зможе нижчого і смирного піднести і поставити з владиками мира. Султан Махмуд, сонце вселенної, призиває тебе на престол України. Зніми з себе темниче дрантє і надінь одежу радості. Нехай тоді стражник приведе тебе до мене». - І вийшов, а стражник приніс йому «одежу радості» - червоний на соболях халат. І веде його у покої Тугай-бея. А там вже жде його блаженний Парфеній, святійший патріарх царгородський і великий візир з великими пашами. На Юрася надівають дорогі оксамити і золото, а великий сердар передає йому князівські і гетьманські клейноди: булаву, що аж горить дорогим камінням, - бунчук, червону з золотом корогву і берет - султанську грамоту на Україну і Сарматію. Він узяв те, що йому давали. Він не знав, а може й знав, що Йому давали те, що утеряв Дорошенко, те, що Москва вже лаптем своїм прикривала…

Юрась повірив, що він - один з владик світа сього’. Універсали його летять на Україну, на Запорожжя. Замість себе він ставить наказного гетьмана якогось Астаматія, а по просту - ляшка Евстахія Гиновського. Його посланці несуть його волю, ще із-за Дунаю, на Україну, а він сам з Шайтаном-пашою і стотисячним військом темною хмарою сунеться здовж берега Чорного моря через Балкани… Велика хмара з Юрасевими громами вже пересунулась, гадюкою переповзла через Дунай. Сілістрийський паша, той, що колись невільником посилав Юрася з Акермана в Царгород на турецькій галері, тепер прикладає руку до серця й до бритого лоба й вітає: «селям алейкум»… Перейшли Прут, Дністер, Буг… Юрась припадає до землі і цілує свою землю - землю України.

І от Юрась під Чигирином. Його гармати ревуть і рвуть стіни того замку, що будував його батько… За пороховим димом він вже не бачить Чигирина. Не бачить, як Чигирин куриться димом, та вже не пороховим, не димом гармат, а димом пожежі, як полум’я лиже стіни замку і огняні пасма тягнуться з димом до неба.

Он турецькі й волоські копачі, мов звір під землею, міни собі риють, і у ті міни котять бочки з порохом, щоб і самий город, і святі церкви, і людей послати на небо.

- Князю! Ясновельможний князю! - каже сивовусий хорунжий Юрасів Васюта Макогін. - Глянь на стіни… Там щось біле піднімають на ратищі - якесь полотнище… Чи не згоди просять?

А біле полотнище все мотається на стіні, а до його знизу полум’я, мов живе, так і тягнеться… От-от злиже огняним язиком.

Шайтан-паша велів зупинити пушкарів. Гармати замовкли.

На стіні, із-за диму виявляється сива як сніг голова. То священик у чорних ризах осіняє город розп’яттям і по спущеній з замку драбині тихо сходить, лицем до своїх ворогів, на землю, держачи перед собою хрест. Старі ноги його ледве переступають, старі очі за слізьми мало що добачають, а він все йде.

Юрась миттю скочив з коня і побіг з валу до священика. Він пізнав його. Се був той сивенький протопоп, що сімнадцять літ назад вийшов з церковними корогвами назустріч Юрасеві, коли вони з Тетерею вступали в Чигирин, а Виговський, покинувши тут гетьманську булаву, «яко тать в нощи бегу яся»…

Юрась обережненько підняв батюшку і приложився до розп’яття. Але батюшка глядів суворо.

- З миром і любов’ю прийшов ти, отче? - спитав.

- Розшарпана, заплакана мати твоя прислала мене до тебе, отче архимандрите…

Юрась перепинив його.

- Я більш не архимандрит - я великий князь український і сарматський.

- Знаю… Ти так пишешся і в сім листі.

І священик дістав із-за пазухи універсал Георгія Гедеона Венжика Хмельницького і показав Юрасеві.

- Ти так тут величаєш себе - знаю… Але куди ти закинув ангельський чин твій? Як обнажив себе до наготи мирської?

- Мене розрішив від іночества і клятву зняв з мене блаженний святійший патріарх царгородський, авва Парфеній.

- Блаженний патріарх! - з презирством сказав священик. - Турецький наймит, пастух, що не дбає про вівці! А сам ти утікач, бродник, що утік із раті Христа Спасителя… На що ти навів на рідну землю ворогів хреста Господнього?

- На те, щоб знов її добути; вона моя, з ласки божої я дідич і владика України.

- Ти глаголеши, - мовив отець Йона словами Христа у Пилата Понтійського.

- Ти не ймеш мені віри? - сказав Юрась. - По волі і благословенню славного і вічно достойного пам’яті родителя мого, гетьмана Зиновія Богдана Хмельницького, я - владика України.

- Ти глаголеши, - знов промовив отець Йона.

- І по берету найяснішого падишаха, султана Махмуда IV-го, я - владика України.

- Ти глаголеши.

Гнівом спалахнули очі Юрасеві.

-- Чого ж ти, попе, прийшов до мене! Знущатись? Кориться мені Чигирин?

- Ні, не кориться… У нас у городі сили немало - і козаків, і московських ратних людей, і драгунії: відсидимось до прибуття з військом гетьмана Самійловича та царського окольничого князя Григорія Ромодановського.

- Так ти за тим тільки й прийшов, щоб сказати мені оце? - спитав Юрась.

- Ти глаголеши.

- Ти усе сказав, попе?

- Усе, ясновельможний князю.

- Так, я умиваю руки… Піди і скажи Чигирину, що краще б не родитися на світ синам і донькам його! На то Божа воля!

- Най буде Його свята воля, - сказав і отець Йона. - Тільки пам’ятай, рабе божий, на страшному суді даси одвіт Всемогучому Богу за пролиту кров.

- На то Божа воля, - упосліднє сказав син Богдана і вернувся під свою червону корогву.

І знов заревли гармати. А тимчасом копачі підрились під землю аж під самий замок… Город стояв над пеклом, і треба було тільки маленької іскорки, щоби пекло розчинило свою утробу і пожерло город.

Але надійшла ніч. Шайтан-паша