Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- Так і є - конем виграває, а у руці булава.

- Булава й єсть, та ще він і руку з булавою простягає, мов свариться на кого.

- А коли з булавою, то се вже не простий козак, а отаман, або й гетьман.

- А он над кінською головою ще й якесь пір’я, диво, а над пір’ям якесь яблуко, а на яблуні хрест… До чого воно?

- Значить, не бусурманська печать, коли хрест… Вже невіра хреста не поставить: вона хреста боїться.

- А оце ж тут і козак з мушкетом, як і в нас. І писар став розглядати печатку.

- І тут одміна супроти нашої, - каже. - У нас кругом стоїть: печать славного війська запорозького низового, а у нього: печать княжества малоросійського.

Коли ж козаки гаразд розгледіли печать, Сірко і каже:

- Тепер, панове молодці, послухаємо, що він до нас пише.

- Добре! Ставай на стіл, пане писарю! - голоси на увесь майдан.

Писар забрався на стіл, узяв лист і почав читати: «Квітня 5-го дня. Георгій Гедеон Хмельницький, з ласки божої князь український і сарматський, вождь і гетьман малоросійського народу, славного війська запорозького низового кошовому отаману Івану Сірку. «Спасителю нашому все можна - нижчого посадовити з князями, - смирного вознести, сильного низложити. Лихі люди не допустили мене пожити у милій отчизні. Утікаючи від них, перетерпів я багато лиха, попав у неволю. Але Бог подвигнув серце найяснішого цісаря турецького: він дарував мені свободу, удоволив мене своєю милістю і князем малоросійським затвердив…»

- Князь! Се вже он що, - заговорив хтось з громади.

- Та Й не просто князь український, а ще й сарматський…

- А що се воно таке ото сарматське? Може самарське?

- Тю! Той про цибулю, а ти про часник! Сірко помахав булавою. Писар читав:

«Коли я був на Запоріжжі, то ви мені обіцяли показати любов і прихильність, і вождем мене хотіли мати. Сповніть же тепер вашу обіцянку і відправляйте посланців своїх у Кизикермен задля умови і переговорів зо мною…»

- Овва! У Кизикермен! Се у турецький город! Не діжде він сього!

- Найшов дурнів… Ми того блазня гаразд колись пізнали: як напився, то до криниці задом обернувся… Ні вже! Нехай обдурює нас тоді, як рак свисне…

- То-то ж! Як вік настав, так рак не свистав.

- Ні вже, годі йому потурати; сказано, як пес робить, так пес в чоботях ходить.

Старий Макогін бачив, що коли вже пішло на приказки, то добра не буде, і хоч зараз оглоблі повертай. Але Сірко лучче знав своїх «діток» і водив їх куди хотів за собою, як поводатар сліпих старців: дай їм у руки іграшку, покажи яку цяцю, а тоді и бери голими руками.

Такою цяцькою у запорожців був кобзар, старий і сліпий дід Дармограй. Сірко давно вже умовився з ним, та тільки так, що козаки не знали: як коли заведеться у Січі яка сварка між козаками, або на раді діло стане доходити до ножів, то щоб зараз, мов зненацька, підвернувся Дармограй з своєю кобзою. Козаки, як діти до ляльки, зараз до старого, скоро тільки почують його тренькання.

Так і тепер. Юрасеві посланці і Юрасева грамота пришились козакам не до вподоби… То казали, що Юрася мертвого земля не приймає, а тут, бач, від нього посланці й грамота: ану їх тих посланців сторчака у Чортомлик! Нехай раків ловлять…

А тут якраз Дармограй мугиче та сам собі підморгує:

Гей гуляв козак-нетяга сім літ ще й чотири,

Та потеряв з-під себе три коні воронії.

На четвертий год навергає,

Козак-нетяга до города до Черкас прибуває…

- Як на четвертий, діду! - кричить Петро Халява. - Адже ж ти співав, що він гуляв сім літ і чотири, а тепер тільки на четвертий навертає.

- Отак Петро! - засміялись козаки. - Та він у нас до десяти лічить уже, ще й не на пальцях, а своїм мозком.

- Так скільки, Петре, буде сім та чотири?

- Ну, ік нечистій матері, не глузуйте з його; нехай дідусь співає… Співай-но, старче божий!

Дармограй співає, мов його й не перебивали:

Що на козаку, бідному нетязі, три сіромязі:

Опанчина рогозова,

Поясина хмельова,

Одна негожа, а третя й на хлів незгожа;

А ще на козаку, бідному нетязі -

Сап’янці - видні п’яти й пальці,

Шапка-бирка - зверху дірка;

Хутро голе -

Околиці чорт має,

Вона дощем покрита,

Травою пошита,

А вітром підбита:

Куди віє - туди і провіває,

Молодого козака та й прохоложає…

- Оце ж і є той Хмельниченко, козак-нетяга, що гуляв він сім літ ще й чотири, та потеряв з-під себе три коні вороні, три булави гетьманські, - кумедно проголосив, мов старець, Павло Пелеха.

Пелеху покрив такий дружний регіт, що Сірко промимрив собі між сиві вуса:

- Тепер, пане Іване, сідлай «діток» і поганяй хоч на той світ.

XIX

Наступив серпень місяць 1677-го року.

Тихий теплий ранок. Сонечко грає на золотих хрестах божих храмів Чигирина.

Стотисячне турецьке військо добуває город. Привів його під Чигирин «Шайтан-паша», «паша Чорт». Так прозвали страшного «Ібрагим-пашу». На десятки верстів розляглось його військо від Чигирина на схід сонця і на полудень. На північ обгорнули його кримські й білогородські орди з ханами, султанами й мурзами. Цілий город наметів - і білих, і білих з червоним і зеленим - на далеко покриває собою поля чигиринські, а на тих наметах так і сяють золоті серпи півмісяців. Навкруги пасуться стадами горбаті з гадючими шиями верблюди і табуни турецьких і татарських коней. По окопах, на величезних колесах, стоять великі гармати, що от-от огнем пекельним ригатимуть скоро на город.

От на шпилі того валу виявився і сам Шайтан-паша. Під ним золотистої масті арабський кінь так і танцює, так і пряде ушима. Над Шайтаном повисло у повітрі щось зелене - то стяг пророка, святиня мусульманського світу. Шайтана обступають на конях паші, мурзи, султани, трубачі.

Шайтан майнув рукою до пушкарів. Зарокотали сотні горластих гармат, і від рокоту їх, здавалось, земля застогнала і вали під ногами ходором заходили. Хмари білого диму клубами носились і тонули у повітрі, а з города доносився якийсь глухий стогін і плач. То вже плакали малі діти з матерями та ревла скотина.

А хто се на білому арабському жеребцеві виступає на вал